Кохання через роки
У село приїхала нова родина. Якраз добудували нову школу. Старий директор пішов на пенсію, а новим став Роман Петрович з дружиною-вчителькою математики та донькою Олесею, їй було п’ятнадцять.
Олеся зовсім не була схожа на місцевих дівчат, тому всі хлопці обертали на неї очі, а місцеві дівчата злилися. Приїжджа завжда ходила охайна, з туго заплетеною косою, черевики чисті — навіть восени, коли в селі було брудно, вона встигала вимити їх у калюжі, перш ніж зайти до школи.
— Олесі більше нічим зайнятися, як у воді плескатися, — сміялися над нею селянки, в яких черевики були брудні, але згодом теж почали мити.
Бо бачили — хлопцям подобається охайна Олеся.
У селі жив Микола, йому вже шістнадцять. Був хлопцем працьовитим, високим і кремезним. У школі вже не вчився — пішов після восьмого класу. Працював у полі, з чоловіками косив сіно, а стоги у нього виходили такі, що жінки тільки дивувалися.
До дівчат у Миколи слабкість була — ще з чотирнадцяти років перебирав їх, а вони й не сперечалися, бо гарний був хлопець. А з шістнадцяти вже й під стогами кохання крутив. Тепер йому сімнадцять.
— Ну й Микола, гуляє направо й наліво, — говорили про нього односельці, а він тільки посміхався.
Але все змінилося, коли вперше побачив Олесю. Вона йшла з матір’ю до магазину після переїзду — така охайна, ладна.
— Що за диво таке у нас з’явилося? — здивувався Микола і спитав у свого друга, рудого й веснушчастого Юрка.
— Це новенькі, батько її — директор школи, а це Олеся та її матір, вчителька математики.
Ось тут Микола й пропав. Забув про всі свої гулянки, ніби й не дивився ніколи на дівчат, ніби вперше закохався. Навіть заплющив очі, коли побачив її — було в ній щось легке, неземне, і його розгульна душа здригнулася.
Розумів, що Олеся ще дівчинка, тому не підходив до неї, спостерігав здалеку. Але в селі всі знали — Микола закоханий.
Минула осінь, прийшла зима. Річку сковав лід, селяни виходили на нього ковзатися. У всіх були прості ковзани «снігурочки», які прив’язували до валянок. Дівчата ковзатися не вміли.
Але сталося диво. На лід вийшла Олеся на ковзанах — справжніх, з черевиками, гарних, як і вона сама. Як вона ковзалася! Усі завмерли, діти з берега дивилися, як вона виписувала фігури на льоду — крутилася, ковзала то на одній нозі, то на іншій.
— Оце так Олеся! Виробляє такі візерунки! — дивувалися старші хлопці, а малеча стояла з роззявленими ротами.
Микола не бачив, коли вона вийшла на лід, але повертався з роботи.
— Рятуйте! — почув він крики з річки, був неподалік і, не роздумуючи, кинувся туди.
Біля протилежного берега, де бив джерельний ключ і лід був тонший, хтось плив у ополонці.
— Олеся тоне! — кричали діти.
Микола кинувся на допомогу, скинув на лід кожух, підповз до ополонки і побачив її перелякані очі. Вона трималася з останніх сил, ламаючи лід руками.
— Хоч би палицю взяв… — миттєво подумав він, зняв ремінь і кинув йій кінець.
Олеся вчепилася, він з усієї сили потягнув і витягнув її, доповз до середини річки, потім взяв на руки і відніс додому — мокру, тремтячу.
Увечері того ж дня до хати Миколи прийшла мати Олесі:
— Спасибі тобі, Миколочку, — подякувала вона, принесла гостинців. — Олеся просила, щоб ти прийшов до нас. Лежить із температурою.
Микола пішов з нею. Олеся лежала у ліжку, побачивши його, слабо посміхнулася і простягнула гарячу руку.
— Дякую… Якби не ти… — з очей покотилася сльоза, а він зітВін обійняв її міцно, і вони зрозуміли, що кохання, яке пройшло через роки, залишиться з ними назавжди.
