**Щоденник Валентини**
Мені 62, йому 49 — він казав, що кохає, а я годувала й прала… Доки не випроводила.
Після важкого розлучення минуло багато років, але рани загоювалися повільно.
Мій перший чоловік виявився не просто невдахою — він був справжнім вампіром, який вичавлював із мене сили, гроші та бажання жити. Він не працював, пив, ночами пропадав, а потім ще й виносив речі з дому, наче злодій. А я терпіла. Терпіла заради сина. Заради Олега. Лише заради нього.
Коли хлопцеві виповнилося дванадцять, він підійшов до мене, подивився прямо в очі й сказав:
— Мамо, навіщо ти це терпиш? Вижен його. Просто вижен.
Тоді мене ніби струсонуло. Все стало ясним, як день. Того ж вечора я виставила чоловіка за двері. Жалю не було — лише полегшення. Свобода. Важко описати, якою щасливою була змога просто дихати без страху і провини.
Потім були чоловіки. Кілька. Хтось писав, хтось запрошував у кіно. Але я не закохувалася. Не могла. Страх. Страх знову потрапити у пастку. Знову стати служанкою замість жінки.
Останні чотири роки були особливо самотніми. Син поїхав до Канади, знайшов там роботу й залишився назавжди. Благав мене переїхати. Але я не можу. Занадто пізно починати життя з нуля в чужому світі, в іншій країні. Тут я прожила сорок років — тут мої спогади, коріння, біль і радість.
А потім прийшла пандемія. І все. Ні гостей, ні обіймів. Лише тиша й чотири стіни.
Подруга якось сказала:
— Знайди собі хоча б когось. Щоб поговорити, посміятися… Ну ж ти не камінь!
А я їй:
— Дивлюся на чоловіків свого віку — і серце стискається. Сиві, згорблені, викликають лише жалість. Вони не шукають жінку — їм потрібна доглядальниця. А я не хочу бути доглядальницею. Я хочу бути коханою.
— Тоді знайди молодшого! Ти чудово виглядаєш, чесно.
Я відмахнулася. Але зерно впало.
А потім сталося дивне. Я побачила його.
Він щодня гуляв із собакою в нашому сквері. Високий, підтягнутий, завжди у чорній куртці. Звали його Ігор. 49 років. Розлучений, дружина поїхала до Польщі, залишилася доросла донька.
Слово за слово — ми розговорилися. Потім ще. Потім кава. Потім квіти. Щодня. Я вже й не пам’ятаю, коли він почав залишатися в мене, а потім просто жив тут.
Сусідки ахали:
— Який чоловік! Такий гарний, і з тобою, Валентино?! Та ти чарівниця!
Мені було приємно. Звісно, приємно. Я готувала йому обіди, прасувала сорочки, зустрічала біля дверей з посмішкою. Згадала, що таке бути жінкою.
Але одного дня він сказав:
— Послухай, тобі корисно більше рухатися. Могла б виводити мою собаку?
Я здивувалася:
— А чому ми разом не підемо?
— Ну… нам не варто так часто показуватися разом. Люди базікають…
Тоді мене пройняла думка: він соромиться. Мене. Мого віку. Моїх зморшок, сивини, чого завгодно.
Я озирнулася. Він справді нічого не робив по дому. Навіть шкарпетки не клав у кошик для білизни. А я? Варила, прасувала, прибирала, прала… Покоївка. Не кохана. Не жінка. Обслуговуючий персонал.
Я набралася сміливості й сказала:
— Ігорю, я вважаю, що все в домі має бути порівну. Ти можеш сам спрасувати свої речі. І собаку — виводи сам.
Він усміхнувся:
— Послухай, якщо хотіла молодого й гарного чоловіка — то й поводися відповідно. Утішай, радуй, доглядай. Інакше навіщо я тобі?
Я дивилася на нього, як на чужинця, і відповіла лише:
— У тебе півгодини, щоб зібрати речі.
— Що?! У мене дочка з хлопцем збиралися до мене заїхати, ти жартуєш?
— Живи у доньки разом. Успіхів.
Я випроводила його. Без крику, без скандалу. Просто закрила двері. Потім сіла й заплакала.
Так, мені було боляче. Принизливо. Самотньо. Але не зламано. Я знала, що зробила правильно. Бо якщо чоловік приходить у твій дім лише брати, а не давати — це не любов. Це паразитизм.
Мені 62. У мене є зморшки й втома в ногах. Але в мене ще є душа — жива, що прагне тепла. І я досі вірю, що можна кохати. Що десь є людина, яка захоче бути зі мною, а не користуватися мною.
Нехай він буде не молодший, не вищий, не кращий. Нехай просто буде поруч. Чесно. З теплотою. З повагою.
Бо жінка — навіть якщо їй 62 — має право не бути зламаною.
