— Оленко, пам’ятаєш, ми з тобою домовились завжди бути чесними?.. Мусимо тобі сказати правду: я закохався. В іншу. Прости, але я йду. Вона — та сама, з якою хочу зустрічати старість. Вона особлива, ніби зірка… Ці почуття — справжні, величезні, як небо…
Коли Андрій говорив це, очі у нього світились наче у дитини, що побачила казку. А Оленка трималась за стілець, щоб не впастися на підлогу.
— Ти вдурів, Андрію? Яка ще любов усього життя? А я для тебе хто? Ти пам’ятаєш, що у нас є донька? Півтора роки, Андрію. Півтора. Я сиджу вдома, а ти, у свої тридцять п’ять, раптом вирішив жити за казкою?
— Оленко, я… — він хотів щось додати, але, наче злякавшись, сховався у ванній з телефоном. Мабуть, продовжував спілкуватись із своєю «зіркою».
Тієї ночі Оленка плакала, обіймаючи сплячу Софійку. Не спала до ранку, а зранку, недбало закрутивши косу й швиденько зібравши дитину, пішла до свекрухи.
— Оленко, ну що ти. Треба було чоловіка тримати міцніше. Ходиш, як нероба — спідниця зносилась, а потім дивуєшся, що чоловік пішов. Зараз інші часи: все швидко, миттєво. Ось і Андрійко не став чекати, знайшов ту саму. Ти не перша, від кого чоловік пішов, і не остання. Привітай Софійку, якщо що — допоможу. А там, дивись, і собі кого знайдеш, — махнула рукою Ганна Іванівна, немов мова йшла не про родину, а про застарілу річ.
Оленка йшла додому, відчуваючи, як щось всередині неї вмерло. Надія. Ілюзії. Мрії. Все.
Вона проплакала ще три дні. А потім підвелась, витерла обличчя й зробила головне: подала на аліменти. І одразу — на розлучення. Годі жити у вигадках, ніби ще можна виправити. Нехай Андрій тепер має ту свободу, яку так хотів.
Свекруха іноді допомагала, але це було скоріш за милостиню. Пачка підгузків — як благословення, дві тисячі гривень на «солодощі» — з важливим виглядом. Мати Оленки жила в іншому місті, інколи надсилала трохи грошей, кожного разу стогнучи по телефону, як усе несправедливо. Оленка слухала, стискала зуби й рухалась далі.
Минув рік. Вона влаштувала Софійку у садочок, вийшла на роботу. Перші місяці були пеклом: лікарняні, кашель, сльози, безсонні ночі. Але потім усе вляглося. В новому житті було щось добре: свобода, ясність, відсутність брехні. Інколи вона дивилась на батьків у садочку — п’яних, злих — і думала: «Слава Богу, що я сама».
А потім свекруха подзвонила:
— Оленко! Радість у нас! Андрійко папою стане, уявляєш?
— Чудово. Здоров’я мамі й малечі, — пробурчала Оленка. І здивувалась, бо зрозуміла — їй усе одно. Не болить. Значить, переболіла.
А через тиждень — новий дзвінок. І на іншому кінці — істерика.
— Оленко! Лихо! Андрійко в аварію потрапив! У реанімації! Його Сітроен — на сміття, сам ледве живий. Інвалід теперь… Лихо нам…
Оленка замовкла. Їй було шкода. Все ж батько її дитини. Вони жили разом. Але шкода — це не причина забути все. І вже точно не причина повертатись у ту життя.
Але через пару днів — знову дзвінок:
— Оленко, ти мусиш забрати Андрія додому. Доглядати, лікувати. Я допоможу, як зможу. Треба його витягнути, Оленко!
— Я мусила? Чому це?
— Ну ви ж майже чоловік і дружина. Лише печатку забрали. У вас же донька! Він завжди питав про Софійку, завжди любив її. І тебе теж. Просто помилився. Усі помиляються.
— Помилився? Добре. Нехай тепер його жінка мрії його й виходжує. А я ні до чого.
— Вона його кинула! Сказала, що інвалід її не потрібен. Один раз у лікарні була — і все. У них дитина — вона й від неї хоче позбутися, уявляєш?
— Уявляю. Але це не мої проблеми. Він кинув мене й доньку, забув, хто ми. Бачив Софійку раз, аліменти — копійки. Де ж тоді був його людський обов’язок?
— Та ти жорстока! Безсердечна! Доньці розповім, як ти батька у біді кинула! Вона виросте — усе дізнається!
— Розкажіть, Ганно Іванівно. Тільки почніть з того, як він пішов, кинувши нас. І де він був, коли Софійка хворіла і плакала вночі. Мені не страшно. Нехай знає правду.
Зрештою Ганна Іванівна забрала сина додому. Не все виявилось так страшно: Андрій вижив, почав ходити з паличкою. А невдовзі Оленка зустріла колишню подругу, ту саму, з якою колись дружили сім’ями. І ось що та розповіла:
— Оленко, ти знаєш, що Ганна Іванівна по в— Мало того, дізналася, що світлини Софійки він тепер носить у гаманці й усім розповідає, що ти йому не дозволяє бачитись з нею.
