**Щоденниковий запис**
Ти знаєш, дитино, як у нас кажуть: не кожна Соломія – Львів’янка, не кожен Юрко – Чернігівський. Мало на цій грішній землі бездоганних. Тож не суди, а краще в себе зазирни. Така вже була ти слухняна дружина своєму Юркові? – моя бабуся прижмурилась, ніби відповідь вже знала.
– Бабусю, та Юрко пішов до моєї подруги! Де ж справедливість? Мовчати? – збунтувалась я.
– Хоч би не мчати до Юрка на роботу й не нарікати начальству на те, який у тебе чоловік – бабій. Осоромишся, це точно. Знаємо, пройшли шлях… Зраджені дружини бігали у парткоми в сльозах та соплях. А кохання не слухає наказів і заборони не визнає. Не допоможе, серденько. Покорися. А час покаже, що до чого, – бабуля була спокійна.
Моя звістка про чоловіка-зрадника та подругу-зрадницю її нітрохи не схвилювала. Так, мов звичайна подія.
Гм, «покорися» – легко сказати. Подруга Оксана – от так виявилася стерва, гадюка підколодна. Свого чоловіка поховала, за моїм узялась. Не вийде, не віддам!
Підглядав іноді мій Юрко на Оксану. Пам’ятаю, як усією компанією до лазні ходили. Так він очей не міг відірвати від Оксанки. Мов кіт на сметану. Поглядом обіймав й цілував подругу, обгорнену білою простинею. Я ж тоді не надавала значення тим непрямим натякам.
Оксана, безперечно, гарна, ніжна, добра. Та й що? Ми з Юрком прожили шістнадцять років, маємо сина Тараса. Я вірила міцно, що моя родина – твердий горішок, який ніяка гріховна сила не розколить.
У Оксани з Олегом дітей не було. Знаю, дуже вона сумувала. За Олега не скажу – він мовчав здебільшого на цю тему. Гадаю, переживав по-чоловічому. Ми дружили сім’ями. Часто робили вилазки на природу, разом проводили відпустки. Веселилися, як могли. Так, бачу, усьому свій час. Біда стояла на порозі, усміхаючись.
– Софійко, Олега «Швидка» забрала. Інфаркт. Господи, ж казала ж йому: «Ходімо з дитбудинку візьмемо дитину!» Ні, мовчав та похмурнішав. Тепер не знаю, чого чекати. Чи одужає?
Нещасна Оксана плакала навзрид.
– Заспокойся, Оксанко. Усе обійдеться! Побачиш. Олег у тебе кріпкий, – щиро втішаю подругу.
– Ох, Софійко! Не уявляю, як жити без Олега! Він у мене – світ у віконечку. І втішить, і на дух підійме. Що я сама? – схлипувала Оксана.
– Не знаймай раніше часу, Оксанко. Зберися. Не знесилюйся. Макияж, манікюр, зачіска… Посмішку вдягни – і вперед до чоловіка в лікарню! Олег залюбить тебе знову й швидше одужає…
Тоді все скінчилося добре. Олега підлікували, на ноги поставили. Життя течією судилося.
Незабаром Олег та Оксана усиновили трирічну дівчинку Марійку. Сім’я опинилася на вершині блаженства.
– Ось тепер не страшно й умирати! – раптом промовив Олег за святковим столом.
– Та що ти? Тепер тільки жити, дочку ростити, – ми здивувались несподіваним словам Олега.
– Це я до того, що недаремно вік прожив. Хоч одну дитячу душу зігрів, прихистив. На дружину мою Оксану сподіваюся. Вона впорається з донечкою. Дозволю їй заміж піти, як що… – Олег говорив загадками, з якоюсь невимовною журбою в очах.
– Та годі тобі, Олеже! Нумо, друзі, вип’ємо за наше сімейне щастя! – виголосив тост мій Юрко.
Забули ми тоді оту сповідь Олега. Аж до часу…
Ангел смерті, немов кульгавий осел, біля кожної хати своя плакуча іва. Не взявся Олег за себе. Другий великий інфаркт шансу на життя не залишив. Спить Олег вічним сном.
Залишилась Оксана з прийомною донькою. Пожурилася належний час за чоловіком і знову заквітчала. Тридцять тоді їй виповнилось. Подруга повністю змінила імідж. З білявки перетворилася на
І от сьогодні, зустрівши на вулиці свого сина Данила, що веде за ручку власну маленьку доньку, я усміхаюсь, знаючи — справжня любов вже стукається у його двері, а моє серце, колись розбите, тепер сповнене тепла від творення нових родинних зв’язків.
