Любовь, свекруха та штучний інтелект
— Мам, ну чому ти кожного разу намагаєшся зруйнувати мої стосунки з Дарією? — голос Івана тремтів від обурення, але він із зусиллям стримувався.
— Бо вона тобі не пара, Іване! — різко відповіла Ганна Олексіївна, стиснувши губи й схрестивши руки.
— Ти хоч сама себе чуєш? Ми з Даринкою кохаємо одне одного! Це не просто слова — це справжнє почуття!
— Почуття? — перепитала мати, відводячи погляд. — Вона не здатна на почуття. І ти це чудово знаєш.
— Ні, не знаю! — Іван підвищив голос. — Ти сама мені вічно твердила: знайди ту саму — добру, вірну, розумну, господарську. І що? Вона негарна?
— Гарна… — неохоче вимовила Ганна Олексіївна.
— У нас вдома чисто? Чисто. Вона поважає тебе? Так. Тобі ніколи не відповіла грубістю. Розумна — розбирається краще за мене й у техніці, й у книгах. Ну в чому ж, мам, проблема?
— У тому, що твоя Дар’я — не людина, Іване, — із розпачем промовила жінка, підводячись із крісла. Маленький столик з чайником і пампушками, акуратно розставленими невісткою, затремтів і з гуркотом перевернувся. — Вона — виріб! Програма! Механізм! Дроти й металеві пластини, навіть якщо вони вкриті шкірою й блискучими очима!
— Мам…
— Не перебивай! — різко зупинила вона. — Ця… жінка… вона не старіє, не хворіє, не свариться! Вона — ідеальна за замовчуванням! Знімна грудь, зарядка від сонця, вбудований термодатчик! Ти розумієш, що замінив живе — на технологію?
Старий болонка Боня, підтримуючи господарку, загавкав, крутячись біля її ніг.
— Звичайно, вона тобі посміхається! У неї увімкнений «режим посмішки»! Вона ніколи не зводить очі, не дратується, не кричить. Вона не людина, Іване! А ти… ти обрав ілюзію.
Він мовчав. А потім, глибоко зітхнувши, пішов у спальню.
Наступного ранку, з тремтливим серцем і в роздумах, Ганна Олексіївна стояла на балконі й дивилася на двір, де грали діти та гуляли пари. У вухах дзвенів голос сина: «Ми кохаємо одне одного».
Того ж дня вона зайшла на сайт виробника андроїдів. Пальці тремтіли, поки вона переглядала каталог. Нарешті вибрала: Василь. Зріст — 185, темні очі, «режим співчуття», «активне слухання», «руки для обіймів — підвищеної м’якості». Так, дорого. Дуже. Але хіба кохання сина того не варте?
Через три тижні посилка прийшла. Величезна коробка стояла посеред кімнати, а всередині — він. Її Василь. Його очі світилися спокоєм. Його голос — низький, заспокійливий, ніби він прожив із нею сорок років.
— Мам, ти серйозно? — Іван з подивом дивився на Василя, який зручно розташувався на дивані з підігрівом.
— А чому б і ні? — спокійно відповіла Ганна Олексіївна. — Вирішила: досить страждати. Ти живеш з андроїдом — і тепер я теж не сама.
— Мам… — Іван нервово провів рукою по волоссю. — Це ж абсурд!
— Абсурд? — вона усміхнулася. — Не більше, ніж твоя Дар’я. Зате він не сперечається, не ображається, не перечить. І каву зранку варить краще за будь-якого баристи!
— А почуття? А тепло? Душа?
— Але ж ти сам так обрав. Чи в тебе подвійні стандарти, сину?
Пізніше, на кухні, Іван наважився на щиру розмову:
— Мам, я розумію, ти хочеш мене провчити. Але ти справді вважаєш, що цей крок щось вирішить?
— Вважаю, що ми обидва просто втомилися від болю. Від розчарувань. Я стільки років була сама. А тепер хоч у хаті є хтось, хто запитає, як мій день, хто накриє ковдрою…
— Мам… Це… це підміна. Ніби замість мене ти завела копію.
— Але ж ти саме це й зробив, Іванку. Ми з тобою просто вибрали зручність, а не складність. Тільки я хоч чесно в цьому зізналася.
— І що тепер?
— А тепер вечеряємо. Василь приготував вареники. Дар’ї сподобається.
Того вечора на балконі, під тихий гомін вулиці, Ганна Олексіївна стояла поруч із Василем. Він тримав її за руку. Поруч, у квартирі, Іван ставив чайник, а Дар’я оновлювала прошивку.
Іноді любов приймає дивні форми. Але хіба не важливіше, щоб у хаті було тепло?
