**Любовь, свекруха та штучний інтелект**
— Мамо, ну чому ти щоразу намагаєшся зруйнувати мої стосунки з Соломією? — голос Ярослава тремтів від обурення, але він усіма силами намагався стримувати себе.
— Бо вона тобі не пара, Ярославе! — різко відповіла Ганна Іванівна, стискуючи губи й схрещуючи руки.
— Ти хоч сама себе чуєш? Ми з Сонею кохаємо одне одного! Це не просто слова — це справжнє почуття!
— Почуття? — перепитала мати, відводячи погляд. — Вона нездатна на почуття. І ти це чудово знаєш.
— Ні, не знаю! — підвищив голос Ярослав. — Ти сама мені все життя говорила: знайди ту єдину — добру, вірну, розумну, господарню. І що? Вона негарна?
— Гарна… — вимушено видихнула Ганна Іванівна.
— У нас вдома чисто? Чисто. Вона поважає тебе? Так. Тобі жодного разу не перечила. Розумна — розбирається у техніці краще за мене й у літературі теж. Ну в чому ж, мам, у чому проблема?
— У тому, що твоя Соломія — не людина, Ярославе, — з розпачем проговорила вона, встаючи з крісла. Маленький столик із кавником та пампушками, акуратно розставленими невісткою, гепнувся на підлогу. — Вона — виріб! Програма! Машина! Залізо й дроти, хоч і загорнуті в шкіру та блискучі очі!
— Мамо…
— Не перебивай! — різко перервала вона. — Ця… жінка… вона не старіє, не хворіє, не свариться! Вона — ідеальна за замовчуванням! Знімна грудь, зарядка від сонця, вбудований термодатчик! Ти ж усвідомлюєш, що замінив живе — на технологію?
Старенький болонка Боня на знак підтримки загавкала, крутячись біля ніг господині.
— Звичайно, вона тобі посміхається! У неї увімкнений режим “усмішка при зустрічі”! Вона ніколи не дивиться зверхньо, не дратується, не кричить. Вона — не людина, Ярославе! А ти… ти обрав ілюзію.
Він мовчав. А потім, глибоко зітхнувши, пішов у спальню.
Наступного ранку, вся в думках із каламутним серцем, Ганна Іванівна стояла на балконі й дивилася на двір, де грали діти і гуляли пари. У вухах дзвенів голос сина: “Ми любимо одне одного”.
Того ж дня вона зайшла на сайт виробника андроїдів. Пальці тремтіли, поки вона гортала каталог моделей. Нарешті обрала: Богдан. Зріст — 185, темні очі, “режим співчуття”, “активне слухання”, “руки для обіймів — підвищеної м’якості”. Так, дорого. Дуже. Але хіба кохання сина цього не варте?
Через три тижні посилка прийшла. Величезна коробка стояла посеред кімнати, а всередині — він. Її Богдан. Його очі сяяли спокоєм. Його голос — низький, заспокійливий, наче він прожив із нею сорок років.
— Мамо, ти серйозно? — Ярослав із подивом дивився на Богдана, який зручно розташувався на дивані з підігрівом.
— А чому б і ні? — спокійно відповіла Ганна Іванівна. — Я вирішила: годі страждати. Ти живеш з андроїдом — тепер і я не сама.
— Мамо… — Ярослав нервово провів рукою по волоссю. — Це ж абсурд!
— Абсурд? — вона усміхнулася. — Не більше, ніж твоя Соломія. Зате він не сперечається, не ображається, не перечить. І каву зранку варить краще за будь-якого баристу!
— А почуття? А тепло? Душа?
— Але ти сам це обрав. Чи в тебе подвійні стандарти, сину?
Пізніше, на кухні, Ярослав все ж наважився на відверту розмову:
— Мамо, я розумію, ти хочеш мене провчити. Але ти справді вважаєш, що цей крок щось вирішить?
— Я вважаю, що ми обоє просто втомилися від болю. Від розчарувань. Я стільки років була сама. А тепер хоча б у домі є хтось, хто запитає, як пройшов день, хто накриє ковдрою…
— Мамо… Це… це підміна. Ніби замість мене ти завела копію.
— Але ж ти саме це й зробив, Ярошу. Ми з тобою просто обрали зручність, а не складність. Тільки я хоча б чесно це визнаю.
— І що тепер?
— А тепер вечеряємо. Богдан приготував вареники. Соломії сподобається.
Того вечора на балконі, під тихий гомін вулиці, Ганна Іванівна стояла поруч із Богданом. Він тримав її за руку. Поруч, у квартирі, Ярослав ставив чайник, а Соломія оновлювала прошивку.
Буває, кохання приймає дивні форми. Але хіба не важливіше за все — щоб у домі було тепло?
