Кохання, свекруха та штучний інтелект
— Мамо, ну чому ти кожного разу намагаєшся зруйнувати мої стосунки з Олесею? — голос Івана тремтів від обурення, але він намагався стримувати себе.
— Тому що вона тобі не пара, Іване! — твердо відповіла Ганна Степанівна, стиснувши губи й схрестивши руки.
— Ти хоч сама себе чуєш? Ми з Олесею кохаємо одне одного! Це не просто слова, це справжнє почуття!
— Почуття? — перепитала мати, відводячи погляд. — Вона не здатна на почуття. І ти це чудово знаєш.
— Ні, не знаю! — Іван підвищив голос. — Ти сама мені все життя твердила: знайди ту саму — добру, вірну, розумну, господарню. І що? Вона негарна?
— Гарна… — неохоче промовила Ганна Степанівна.
— У нас вдома чисто? Чисто. Вона поважає тебе? Так. Тобі ніколи слова поперек не сказала. Розумна — розбирається краще за мене і в техніці, і в книгах. Ну в чому ж, мамо, проблема?
— У тому, що твоя Олеся — це не людина, Іване, — з відчаєм сказала жінка, піднімаючись з крісла. Маленький столик з чайником і пампушками, акуратно розставленними невісткою, захитався й із гуркотом перевернувся. — Вона — товар! Програма! Механізм! Залізо й дроти, хоч і заховані під гладенькою шкірою та блискучими очима!
— Мамо…
— Не перебивай мене! — відрізала вона. — Ця… жінка… вона не старіє, не хворіє, не свариться! Вона — ідеальна за замовчуванням! Знімна грудь, зарядка від сонця, вбудований термодатчик! Ти ж розумієш, що замінив живе — на технологію?
Старенький мопс Боня на знак підтримки загавкав, крутячись біля її ніг.
— Звісно, вона тобі посміхається! У неї режим “усмішка при зустрічі” увімкнений! Вона ніколи не закатує очі, не дратується, не кричить. Вона не людина, Іване! А ти… ти зробив вибір на користь ілюзії.
Він мовчав. А потім, глибоко зітхнувши, пішов у спальню.
Наступного ранку, вся в роздумах, із пульсуючим серцем, Ганна Степанівна стояла на балконі й дивилася на двір, де грали діти та гуляли пари. У вухах лунав голос сина: “Ми любимо одне одного”.
Того ж дня вона зайшла на сайт виробника андроїдів. Пальці тремтіли, коли вона гортала каталог моделей. Нарешті обрала: Тарас. Зріст — 185, темні очі, “режим співчуття”, “активне слухання”, “руки для обіймів — підвищена м’якість”. Так, дорого. Дуже. Але хіба любов сина не варта цього?
Через три тижні посилка прийшла. Величезна коробка стояла посеред кімнати, а всередині — він. Її Тарас. Його очі світилися спокоєм. Його голос — низький, заспокійливий, ніби він прожив із нею сорок років.
— Мамо, ти серйозно? — Іван з подивом дивився на Тараса, який зручно розмістився на дивані з підігрівом.
— А чому б і ні? — спокійно відповіла Ганна Степанівна. — Я вирішила: годі страждати. Ти живеш з андроїдом — тепер і я не сама.
— Мамо… — Іван нервозно провів рукою по волоссю. — Це ж абсурд!
— Абсурд? — вона усміхнулася. — Не більше, ніж твоя Олеся. Зате він не сперечається, не ображається, не перечить. І каву зранку варить краще за будь-якого баристу!
— А почуття? А тепло? Душа?
— Так ти ж сам це обрав. Чи в тебе подвійні стандарти, сину?
Пізніше на кухні Іван таки наважився на відверту розмову:
— Мамо, я розумію, ти хочеш мене провчити. Але ти справді вважаєш, що цей крок щось вирішить?
— Я вважаю, що ми обидва просто втомилися від болю. Від розчарувань. Я стільки років була сама. А тепер хоч у домі є хтось, хто запитає, як пройшов день, хто накриє ковдрою…
— Мамо… Це ж… це заміна. Ніби ти замість мене завела копію.
— Так ти ж саме це й зробив, Іванку. Ми з тобою просто обрали зручність, а не складність. Тільки я хоча б чесно це визнаю.
— І що тепер?
— А тепер вечеряємо. Тарас приготував вареники. Олесі сподобається.
Того вечора на балконі, під тихий гомін вулиці, Ганна Степанівна стояла поруч із Тарасом. Він тримав її за руку. Поруч, у квартирі, Іван ставив чайник, а Олеся оновлювала прошивку.
Іноді кохання набуває дивних форм. Але хіба не головне, щоб у домі було тепло?
