Втрата чоловіка стала для мене початком кінця. Ми прожили разом сорок років — виростили дітей, збудували дім, пройшли через злидні, хвороби, сварки та радість. Я вірила, що це назавжди. Але інсульт забрав його раптово, без прощання, без останнього слова. Відчуття, ніби втратила половину душі, нависло над моїм розлитим життям.
Довго не могла оговтатися. Ночами плакала, розмовляла з його фотографією, берегла його сорочки в шафі, щоб залишався їх запах. Діти поїхали, онуки навідували рідко. І ця тиша… важка, неприємна тиша старого будинку з порожніми стільцями за столом.
Минуло п’ять років. Я вчилася жити одна. Та одного дня випадково зайшла у маленьку кав’ярню у Львові — ту саму, куди колись водив мене чоловік. І там я побачила Його. Марко. Старий друг нашої родини. Колись він приходив у гості, працював із моїм чоловіком на тому ж заводі. Ми втратили зв’язок, а тут — як дарунок долі.
Він одразу мене впізнав. Ми почали спілкуватися. Згадували минуле, пили каву, сміялися. І раптом стало легко. Без болю, без розкаянь. Лише тепло. Він зателефонував наступного дня. Потім ми стали гуляти в парку, готувати вечерю, читати один одному книги. Він дбав про мене, як про принцесу. Мені було шістдесят п’ять, але я знову почувалася жінкою. Живою. Потрібною.
Коли Марко попросив мене вийти за нього, я розгубилася. У мене все здригалося всередині. Думки про дітей, людей, чутки. Але моя найстарша донька сказала:
— Мамо, ти маєш право на щастя. Навіть якщо хтось цього не розуміє.
Ми вирішили влаштувати скромне торжество. Лише сімейний обід, без пишності. За столом були лише найближчі: діти, онуки, кілька сусідів. Я одягла світло-сіру сукню, Марко — костюм, який носив ще на весіллі доньки. Всі усміхалися, піднімали келихи. Я відчувала, що знову живу.
І раптом…
— Я проти!
Голос пронісся, як грім. Я здригнулася. Всі обернулися. Це був Віталій — молодший брат мого покійного чоловіка.
Він встав, блідий з гніву, і подивився на мене:
— Ти не маєш права! Як ти можеш? Ти забула мого брата? Ти була його дружиною!
Слова різали, як ніж. Я застигла, серце завмерло. Я знала, що Віталій завжди був поруч з нами, особливо після смерті чоловіка. Він навідувався, допомагав, приносив продукти. А потім віддалився… Я не розуміла — чому. Але тепер усе стало зрозумілим.
— Я не забула, Віталію, — тихо сказала я. — Але я не можу все життя залишатися вдовою.
— Значить, тобі байдуже? — вигукнув він. — Ти просто викреслила його?
Марко стиснув мою руку під столом — міцно, надійно.
— Віталію, — спокійно сказав він. — Невже ти хочеш, щоб вона залишилася сама до кінця життя?
— Це неправильно! — майже закричав той.
Я глибоко вдихнула. У мені зламалося щось — страх, сором, нерішучість. Я підвелася з-за столу, поглянула на нього:
— А знаєш, що дійсно неправильно? Що ти весь цей час любив мене і мовчав. Що ти чекав, що я стану твоєю, коли він помре. І тепер не можеш змиритися з тим, що я вибрала не тебе.
Зал завмер у мовчанні.
Віталій збліднів, опустив очі. Потім обернувся і мовчки вийшов.
Я стояла, тремтіла, але більше — не від страху. Я більше не відчувала провини.
Марко підійшов до мене, обійняв.
— Все добре, — прошепотів він.
Я розплакалася — не від болю, а від полегшення. Від відчуття, що тепер я можу по-справжньому жити. Що я нікому нічого не винна. Що любов приходить, навіть якщо ти думаєш, що для неї вже пізно.
Я щаслива. Я знайшла чоловіка, який прийняв мене з усіма спогадами, з усім минулим, з морщинами, з тінню втрат. Він не просив мене забути. Він просто став поруч. І це — найважливіше.
І якщо хтось думає, що в шістдесят п’ять життя закінчується — я скажу інакше. Іноді вона лише починається.
