**Кохання крізь ненависть**
Соломія Іванівна стояла біля вікна й спостерігала, як її сусідка Ганна Сергіївна розвішує білизну у дворі. Кожен рух тієї здавався їй навмисним, ніби Ганна спеціально тягнула час, щоб додатково позадивлятися у чужі вікна.
— Знову ця пава виставлюється, — пробурчала Соломія, стискаючи край фіранки. — Мабуть, гадає, що всі на неї витріщаються.
Ганна Сергіївна тим часом розвішувала просторінені простирадла, підспівуючи щось ні в ту ні в сю. Вона була на три роки молодша за Соломію, але виглядала на всі свої п’ятдесят вісім. Завжди зачісана, сукні випрасувані, туфлі начищені. І ця її манера триматися — пряма спина, піднесений підборіддя — дратувала Соломію аж до скреготу зубів.
Жінки жили у сусідніх квартирах вже більше двадцяти років, і весь цей час між ними тліла якась дивна ворожнеча. Почалося все з дрібниці — одного разу Ганна помітила, що Соломія не так саджає петунії у палісаднику. Порадила, як краще. Соломія сприйняла це як нахабне втручання у її справи.
— Я сама знаю, як квіти саджати! — відірвалася вона тоді. — Не вчіть мене жити!
— Та я просто хотіла допомогти, — розгублено відповіла Ганна. — У мене такі ж росли на дачі, дуже гарні були.
— Не треба мені вашої допомоги! — відрізала Соломія й демонстративно відвернулася.
З тих пір вони віталися через силу, а частіше просто робили вигляд, що не помічають одна одну. Соломія бачила у кожному вчинку сусідки прихований підступ чи бажання її принизити. Коли Ганна купувала нову сумочку, Соломія вважала, що та хизується. Коли пекла пироги, запах яких розносився по всьому під’їзду, — що назло їй старається, мовляв, дивіться, яка я господиня.
— Мамо, ну чого ти до неї чіпляєшся? — казала Соломіїна донька Оксана, коли приїжджала в гості. — Нормальна жінка, що ти в ній такого жахливого знаходиш?
— Ти її не знаєш, — похмуро відповідала Соломія. — Вона тільки з виду така порядна, а насправді… Пам’ятаєш, як у Ковальових кота вкрала?
— Мам, кіт сам до неї перейшов! Ковалі тримали його на вулиці, а вона до себе забрала, годувала. Це не вкрала.
— Ну так, звичайно! Все вона робить правильно, свята просто! — Соломія сердито хлопнула дверцятами холодильника.
Тим часом Ганна Сергіївна страждала не менше. Вона щиро не розуміла, чим так дістала сусідку. Намагалася кілька разів налагодити стосунки — приносила пиріжки, пропонувала допомогти з важкими сумками. Але Соломія кожен раз відштовхувала ці спроби порозуміння.
— Дякую, не треба, — холодно відповідала вона на пропозиції допомоги. — Сама впораюся.
Пиріжки навіть не брала, казала, що на дієті. Хоча Ганна чудово бачила, як та купує в магазині тортики та тістечка.
— Не розумію я її, — зітхала Ганна, розмовляючи по телефону із сестрою. — Наче й нічого поганого не робила, а вона мене ненавидить. Може, я справді щось не так сказала колись?
— Та забудь ти на неї, — відповідала сестра. — Люди бувають різні. Не всім же подобатися.
Але Ганні було важко від цієї постійної холодності. Вона за характером була людиною товариською, любила побалакати з сусідами, поділитися новинами. А тут живе поруч жінка, яка дивиться на неї як на ворога.
Одного зимового вечора Ганна поверталася з магазину. Сумки були важкі, а стежка у дворі виявилася слизькою. Вона підсковзнулася й упала, розсипавши продукти по снігу. Коліно сильно вдарила, підвестися ніяк не могла.
— Ой, як болить! — зітхнула вона, намагаючись зібрати розкотиві мандарини.
У цей момент із під’їзду вийшла Соломія Іванівна. Побачила, що відбувається, і на мить завмерла. У голові мелькнула думка: «На її місці, нехай полежить». Але одразу ж соромно стало. Жінка лежала на снігу, їй було боляче й холодно.
— Уставайте, — Соломія простягнула руку. — Обережніше, не поспішайте.
Ганна подяки вчепилася за долоню й ледве піднялася на ноги.
— Дякую вам, — прошепотіла вона. — Коліно, здається, сильно вдарила.
— Продукти зберемо спершу, а потім подивимося, — Соломія мовчки почала збирати розсипане. — У вас вдома йод є?
— Є, мабуть.
— Обробіть добре, якщо шкіра пошкоджена. І прикладіть холодне, щоб опухоль не була великою.
Вони зібрали все у сумки, і Соломія допомогла сусідці дійти до ліфта.
— Ще раз дякую, — повторила Ганна, натискаючи кнопку виклику. — Не знаю, що б робила без вас.
Соломія лише кивнула й відвернулася. Але весь вечір вона думала про цей випадок. Чомусь не давало спокою вираз Ганниних очей — вдячний і водночас здивований. Наче жінка не чекала від неї допомоги.
— А чого вона очікувала? — міркувала Соломія, заварюючи собі чай. — Що я пройду повз? Що я за людина у її очах?
Вранці вона почула, як Ганна з труднощами спускається сходами. ЛіфтВони подивилися одна на одну й раптом розсміялись, бо зрозуміли, що всі ці роки були дурнями — такими різними і такими схожими одночасно.
