Їхня любов мала не запах меду й троянд, а сухий туман польових шляхів та розчавлену гіркоту полину. У селі казали: зійдуться впаде світ, розійдуться згорить ліс.
Орися була травницею вже в третій поколінні. Вона знала танок трав, її долоні були теплими й пахли материнкою. Орися вміла лікувати рани, що вперто відмовлялись затягуватися.
Ярема був чужаком. Відьмак, чия сила народжувалась не з шепоту землі, а з різких велінь бурям. Його чари гострі, як коса, і холодні, як вода у зимовій ополонці.
Вперше зустрілись вони у вечірній тумані, коли обоє шукали одне корінь відьмин, що розквітає тільки раз на десять літ.
Не чіпай, голос Орисі розірвав сонну тишу. Він не для твоїх жадібних рук, буремний. Земля дала його на зцілення, не для твоїх мари.
Зцілення лише відтермінування, травнице, іронічно усміхнувся Ярема, не обертаючись. Я хочу бачити серцевину речей.
Ворогами вони не стали, але й друзями бути не могли. Щось невловиме притягувало їх одне до одного, всупереч здоровому глузду й сільським звичаям. То була любов-боротьба: вічна суперечка між творенням і владою.
…Орися приносила йому дикий мед і настої з хмелю, коли його чарівництво починало палити зсередини.
Ярема лишав біля її порога рідкісні камінці, де пульсувало замкнене сяйво давнього зоряного світла, щоб довгі зимові ночі не були темними.
Та гіркота полину завжди кружляла серед них. Орися бачила, як Ярема бере силу з небуття, і це лякало її; Ярема дратувався її мякістю, відчуваючи, що вона марнує дар для невдячних.
Одного разу селище накрила епідемія чужа й байдужа до добрих і злих.
Орися віддавала останні сили, приймаючи гарячку у свої вени, а Ярема… Ярема вперше по-справжньому злякався. Не за світ, а за неї.
Щоб врятувати Орисю, він мусив зробити те, чого зневажав найбільше віддати свою магію землі, аби вона напоїла виснажену травницю.
Коли Орися відкрила очі, Ярема стояв біля вікна. В його волоссі зявилася перша сивина, а в руках не блищало вогню.
Чому? прошепотіла вона.
Полин гіркий, Орися, озвався він тихо. Але без цієї гіркоти вся солодкість пил. Я обрав тебе, а не нескінченність.
На узліссі вони лишились удвох. Вона лікувала, він вчився слухати шепіт трав, який колись заглушав своєю волею. Їхня любов залишалась незручною й терпкою, мов запах полину надвечір. Але ні один з них не проміняв би цю гіркоту на мед найдобріший у світі.
Вони оселились у старій хатині на краю Гнилого майдану місця, яке обходили навіть лісоруби та сільські пліткарки.
Ярема, втративши здатність викликати блискавиці, відкрив у собі дар чути метал. Він став ковалем. Але не простим: він викував ножі, що не тупились, і підкови, що приносили удачу. Кожен удар молота лунав відлунням його минулої люті, яка захоплювалася творенням.
Орися розбила маленький сад, де поряд росли отруйний аконіт й цілющий шавлій. Вона більше не боялась Яреминої темноти, бо знала: найродючіша земля чорна.
Їхня любов не стала цукровою. То було життя двох сильних натур, що терлись одне до одного, як два гранітні жорна.
Ярема іноді намагався зламати обставини волею. Коли посуха загрожувала саду, він годинами сидів на порозі, стискаючи кулаки, намагаючись добути хоч краплю дощу з небуття.
Зупинись, шепотіла Орися, кладучи руку йому на плече. Земля не рабиня. Попроси, а не наказуй.
Не вмію просити, бурчав він.
До вечора вони разом носили воду з далекого джерела, і це було магічніше за жодне чаклунство.
До їхньої хатини часто приходили тіні. То були колишні учні Яреми, які прагнули повернення майстра в коло відьмаків, то немічні, яких Орися не могла зцілити сама.
Якось до них прийшов давній ворог Яреми чаклун у чорному габі.
Він зявився не вбивати, а забрати те, що Ярема заборгували магії. Він вимагав голос Орисі в обмін на повернення сили Яреми.
Ярема поглянув на свої мозолисті долоні, а потім на Орисю, яка саме варила полинний відвар. Вона не просила захисту просто дивилася на нього з безкрайнім довірям.
Сила, куплена тишею коханої, не сила, а рабство, мовив Ярема.
Він не застосував магію. Лише взяв важкий молот коваля й вийшов за поріг. Кажуть, тоді ліс трясся не від заклять, а від простого, людського гніву чоловіка, що боронить свій дім. Тінь відступила.
Вони постаріли красиво: волосся Орисі стало білим, як цвіт черемхи, а борода Яреми сивою, як попіл.
Говорять, коли прийшла їхня пора, вони пішли разом у глиб лісу, під час цвітіння полину. Тепер там ростуть два дерева: міцний дуб, чиї корені уходять у залізну жилу, і ніжна верба, що обгортає його стовбур.
І коли подорожній зрізує листок з тієї верби, відчуває на губах гіркоту гіркоту справжньої, не вигаданої любові, що сильніша за будь-які чари.
