Його колишня
«Дякую тобі, Олеженьку! Не знаю, як би я без тебе впоралася», — замиготіло сповіщення на екрані чоловікового телефону.
Його телефон завибрував у її руках. Соломія мимоволі глянула на дисплей. Відправником була якась Марічка. В кінці повідомлення кокетливо посміхалося сердечко.
Соломія розплющила очі. Марічка? Олеженьку? Вона б ще подумала, що це якась далека родичка чи колега, якби не одне «але»: у чоловіка не було жодної Марічки серед знайомих. Чи все ж таки була?
Вона різко підняла погляд. Треба спершу з’ясувати, а потім вже робити висновки. Але серце ниюче стиснулося від ревнощів.
— Хто така Марічка? — Соломія з усіх сил намагалася, щоб голос не затремтів.
Олег, який у цю мить спокійно пив каву, спочатку навіть не зрозумів, про що йдеться.
— Що?
— Марічка, — промайнуло між зубами, коли вона показала йому телефон. — Хто це?
Чоловік глянув на екран, у його очах пробігло напруження. Він швидко відвернувся й знизав плечима.
— А… це Маринка.
Соломія завмерла.
— Яка ще Маринка?
— Ну… моя колишня. Між нами вже давно нічого немає.
Вона повільно поклала його телефон на стіл і схрестила руки на грудях.
— Колишня називає тебе «Олеженьком» і дякує за щось із сердечком? Ти серйозно?
Олег знову знизав плечима, наче це й варто було обговорювати.
— Ну так. Допоміг їй трохи. Позичив грошей.
Соломію накрила хвиля лютості.
— Ти *дав грошей* своїй колишній?!
— Ну так, а що такого?
— Що такого?! — передражнила вона. — Серйозно? Ти вважаєш це нормальним? Брати гроші з нашого спільного бюджету й перекидати їх якимось Маринкам?
Він нарешті подивився їй у вічі.
— Соломіє, ти зараз з мухи слона робиш. Ми з нею не вороги, я її знаю тисячу років. Чому я не можу допомогти?
Вона засміялася, але у цьому сміху не було радості.
— Ти одружений, Олежу. *Одружений!* На мені. А допомагаєш тій, з ким був *до мене*.
Він роздратовано зітхнув, наче пояснював щось очевидне малій дитині.
— Ну ми ж не розійшлися, як вороги. Вона мені не чужа людина.
— А я тобі чужа?
Олег мовчав. Соломія похитала головою й важко зітхнула.
— Скільки це вже триває?
— Що саме?
— Ваше миле спілкування.
Він знову відвів погляд.
— Завжди спілкувалися. Ще до тебе. Просто раніше не акцентував. Не хотів тебе нервувати.
Соломія відчула, як усе всередині заледеніло.
— Тобто ти *два роки* це приховував?
— Та не приховував! Просто не бачив сенсу казати. Я ж тобі не зраджую. Тобі нема чого хвилюватися.
Вона повільно видохнула, намагаючись не закричати від злості.
— І часто ти їй допомагаєш?
— Ну, буває. По дрібницях здебільшого. То шафу зібрати, то комп’ютер налаштувати.
— Тобто ти, *мій чоловік*, бігаєш допомагати іншій жінці, як якийсь домашній майстер?
— Та що ти розводиш?! — він раптом спалахнув. — Допоміг, позичив грошей! Це що, злочин?! Я б і тобі допомагав!
Соломія подивилася на нього з холодною рішучістю.
— Якщо ти не бачиш у цьому нічого дивного, значить, у нас з тобою різні погляди на сім’ю.
Вона розвернулася й вийшла з кухні. Зараз вона не хотіла бачити його обличчя.
Соломія не пам’ятала, як минув той день. Почуття розривали її на частини. Злість, образа, безпорадність. Вона намагалася спокійно проаналізувати ситуацію, але в голові крутився лише один запитання: «Як я могла цього не помітити?»
Олег не виглядав винним. Тепер він не приховував, що підтримує зв’язок із Маринкою, але поводився так, ніби в цьому не було нічого особливого.
За кілька тижнів пазл остаточно склався. Тепер, коли Соломія знала, що шукати, картина стала очевидною. Її чоловік раніше регулярно затримувався на роботі кожні кілька днів. І кожні кілька днів у його колишньої раптом виникали проблеми, які треба було *терміново* вирішувати.
— Я ввечері заїду до Маринки, — буденно, вже без прихованості, кинув Олег під час вечері. — У неї пралька тече.
Соломія поклала виделку й примружила очі.
— А що, інших майстрів у місті не знайшлося?
— Та годі тобі, що я, не можу допомогти?
— Тобі — не важко. А мені важко це терпіти.
— Ну почалося! Ти знову за своє?
— Звичайно, знову, — холодно сказала вона. — Тому що твоя колишня надто часто «випадково» опиняється у біді. Ще добре, що у вас немає спільних дітей.
Олег глянув на неї з легким подразненням, але продовжив їсти.
— А якби на її місці був хтось інший? Сусідка чи моя мати. Теж заборонила б допомагати?
— Різниця в тому, що «хтось інший» не кликав би тебе кожен другий день.
— Соломіє, — Олег втомлено поклав виделку. — Чесно кажуВона вийшла за поріг і зрозуміла, що ця дверь закрилася назавжди, і тепер попереду — лише порожній провулок минулого, де вже немає їхніх спільних кроків.
