**Щоденник: «Ковбаса на тиждень — або як теща вирішила, що ми забагато їмо»**
Того спекотного липневого дня Олена Миколаївна зранку мила вікна, вибивала подушки і нагадувала доньці, що вже час навідатися в село — час збирати часник. Марія намагалася виправдатися: то робота, то справи, то діти, але мати була наполеглива, як завжди.
— Скоро літо скінчиться, а ви все в місті сидите! — обурено кинула вона по телефону. — Ягоди мину, картопля посиніє, а ви все в телефонах!
Так і домовилися: приїдуть у вихідні, допоможуть у городі, а вечором, як звичайно, посидять, відпочинуть.
Андрій не горів бажанням їхати. Під час минулого візиту сталась неприємна історія, яку він досі не забув. Тоді він просто попросив трохи ковбаси до плова — а теща буквально не дала. Так різко, що він ледь не подавився.
У суботу вони виїхали зранку. Усе зробили швидко та акуратно: часник вирвали, перебрали, склали. Здавалося, тепер — відпочинок, вечеря, душевна розмова. Андрій прийняв душ, зайшов на кухню. Марія з матір’ю накривали на стіл. Аромат плова крутив голову. Щоб не чекати, він відкрив холодильник, узяв паличку ковбаси, хотів зробити собі бутерброд — і раптом…
— Не смій! — як постріл, пролунав голос Олени Миколаївни.
Ковбаса миттєво опинилася назад у холодильнику. Андрій завмер, наче вкопаний. Він нічого не розумів.
— Мам, що це? — здивовано перепитала Марія.
— Ковбаса — тільки на ранок, з хлібом! А зараз — плов. І не псуй собі апетит! — різко відрізала теща.
Андрій сів за стіл, спробував плов — але м’яса там не було. Попросив хоча б пару шматочків ковбаси. Знову відмова.
— Чого ви до неї чіпляєтесь? — обурилася Олена Миколаївна. — Ви вже півпалки з’їли! Знаєте, скільки вона коштує? Я її купила на тиждень!
Андрій відсунув тарілку. Апетит зник остаточно. Він вийшов на двір. Марія пішла за ним пізніше. Чоловік лежав на канапі, дивлячись у стелю.
— Поїдемо додому. Я не можу тут бути. Кожен мій рух сприймають так, наче я щось краду. Намажеш більше масла — і вже боязко, що вихоплять із рук.
— Тут навіть магазину нема, — провинилася Марія. — Тільки раз на тиждень автолавка.
— Треба було продукти везти, а не вишні та абрикоси! — усміхнувся Андрій. — Завтра їду. Потім приїду за вами. Без м’яса я тут довго не виживу.
— Поїдемо разом, — твердо сказала Марія.
Вранці так і зробили. Марія збрехала матері, що Андрія терміново викликали на роботу. Теща проводжала їх незадоволеним поглядом.
Минув майже рік. До Олени Миколаївни вони не їздили. Але вона до них — будь ласка. І що найдивніше — кожного разу відкривала їхній холодильник, як свій. Брала, що хотіла, не питаючи. Навіть Андрій сміявся:
— Дивись, ковбаса! Виходить, їй тут можна…
Але навесні знову почалися дзвінки:
— Ну що, коли приїдете? Город чекати не буде.
Андрій спочатку відмовлявся. Але Марія запропонувала хитрість:
— Візьмемо продуктів із собою. Щоб мати потім не рахувала, хто скільки з’їдує.
Андрій погодився — за умови, що по дорозі заїдуть у супермаркет. І ось вони знову стояли на порозі селянського дому. З пакетами.
— Що це? Знову абрикоси? — скривилася теща, але, заглянувши в торби, побачила сир, м’ясо, ковбасу. І завмерла.
— Щоб ви не рахували, скільки грамів я з’їв, — посміхнувся Андрій.
Олена Миколаївна фуркнула, але мовчала. Пізніше, на кухні, коли ніхто не чув, прошепотіла доньці:
— Добре, що ви з продуктами приїжджаєте. І мені легше, і вам спокійніше.
Марія мовчки кивнула. Їй було і смішно, і соромно. Але головне — тепер Андрій знову погоджувався їхати. Хоч із продуктами. Зате без скандалів і докорів. А це, як показала практика, теж своєрідне родинне щастя.
