Мій друг розповідав про пару – Оксану та Тараса, які мешкували в невеличкому містецьку під Житомиром. Вони довго йшли до своєї мрії – роками відкладали, займались городом, бралися за додаткові підробітки. Все це заради одного: купити гарний авто та вийти у подорож, про яку мріяли ще з часів весілля.
І ось вони зробили це! Поруч із старенькою «Таврією» у гаражі з’явився близький чорний позашнік. Тарас, сяючи від щастя, ходив навколо, обережними руками гладив близький кузов, наче боявся розчарувати диво. Оксана сиділа у салоні, заплющивши очі, і вже уявляла далекі краєвлади, які вони так довго хотіли підконити разом.
Маршрут був розписаний ще роки тому. Тарас підраховував витрати на пальне, відмічав заправки та кемпінги, розписував кожен день до дрібниць. Він дбав про дорогу та техніку, а Оксана – про кушання та пам’ятні місця. Вона вивчила кожну вирізку, де варто зробити фото, які музеї відвідати. Підготовка була ідеальна, наче вони збиралися в найбільшу подорож свого життя.
Про свої плани вони не розповіли зовсім нікому – навіть доньці та зятю. Це було їхнє, особисте, їхня тайна.
Літню пору добігало кінця. Залишилось завершити справи на городі – і можна в дорогу. Того дня вони прибирали ділянку: вимкнули воду, складали соління, яблука та моркву у багажник «Таврії». Дорога додому здавалася звичною, навіть звичною. Тарас тихенько насвистував, а Оксана, усміхаючись, дивилася у вікно, думаючи про їхню велику пригоду.
Раптом свист перервався. Тарас рвонув кермо, обличчя зблідло, і він різко гальмував. Авто занесло, ремінь врізався в груди Оксани. Він обвис на кермі, не рухаючись. Вона завмерла, потім з криком кинулася до нього. Він не дихав.
Швидку викликали, медики приїхали, але вже нічого не можна було зробити. Тарас помер. Прибулі правоохоронці, донька зятем – питання, сльози, співчуття. А вона сиділа у машині, наче вкопана, дивлячись, як її Тараса забирають.
Дні потім злилися в один. Оксана рухалася машинально: ходила, діяла, коливали відповідала. Вона не плакала – сльози схопилися всередині. Її душа ніби вмерла разом із ним.
Так минуло дев’ять днів, сорок, три місяці. Донька Юля приходила, намагалася розмовляти, але Оксана сиділа мовчки, немов у себе не була.
Одного разу Юля несподівано запитала:
– Мам, а чия машина у нас у гаражі?
– Тарас куп… – почала Оксана, але голос перервався.
Тут спогади нахлинули: купівля, радість Тараса, його сміх, їхні плани. Вона розплакалася, вперше за всі ці місяці, не слухаючи питань доньки: «Тато купив? Коли? Чому не сказали?» Вона не могла відповісти – лиш ридала, розуміючи, що більше ніколи не побачить його усмішки.
Плакала весь день. Заснула під ранок, а прокинувшись, зрозуміла: треба жити. Без нього. Буде важко, але треба.
Навесні Оксана зібралася на город. Може, звички, може, щоб не потонути у пустоті. У Тарасовому рюкзаку – його не чіпала з того дня – вона знайшла стару папку. Чорну, потріпану, із їхньою мрією всередині.
Відкрила. Серце закалатало, потім стиснулось. «Яка тепер мрія? Немає мрії!» – гірко подумала вона, але не сховала папку, а взяла із собою.
На город їхала електричкою. Зять обіцяв возити на їхньому авто, але справи його закрутили, і Оксана не ображалась. Авто? Нехай буде в них. Їй воно більше не потрібне.
Ввечері, у тиші хатини, вона згадала про папку. Відкрила – і закрила. Боляче. Але наступного дня знову взяла, почала переглядати. Перечитувала Тарасові записи про маршрути, заправки, кемпінги. Із кожним днем біль стихав, а в серці займався вогонь. Здавалося, він поруч, і вони знову планують подорож.
До кінця літа Оксана відчула, що оживає. Вона знала, що робити. Повернувшись додому, записалася на курси водіїв – не прості, а екстремальні. Подорож наодинці – справа серйозна. Інструктор дивився скептично, але вона, немов уперта школярка, вчилася, стискаючи кермо аж до болю.
І вона зробила це! Посвідчення – у неї в кишені.
Одного вечора Оксана прийшла до доньки. Авто стояло біля під’їзду. Вона провела рукою по кузову, побачила подряпини. Покликала Юлю, попросила ключі. Перевірила документи, сіла за кермо.
Обережно торкнулася його, завела двигун. Під здивованими поглядами доньки та зятя вона виїхала з двору. Через три дні перетнула кордон, рухаючись до першої країни у їхньому спільному маршруті.
З донькою поговорить потім. Юля зрозуміє.
