Коли Ася народилася, акушерка сказала матері, що вона буде щасливою — у сорочці народилася. І до п’яти років Ася дійсно була щаслива: мама заплітала їй косички, читала книжки з малюнками, лише іноді сварилася, що Ася не хоче запам’ятовувати літери, а тато вчив її їздити на велосипеді і брав із собою на дачу, дозволяючи Асі покерувати на сільській дорозі.
А коли їй виповнилося п’ять, батьки повідомили їй, що скоро в Асі з’явиться братик.
— Це тобі подарунок до дня народження.
Подарунок дійсно встиг саме до дня народження, відбираючи у Асі всі її наступні свята: з самого першого року Кир займав особливе місце в їхній сім’ї. Спочатку, тому що він був маленьким, а потім, тому що виявився вундеркіндом.
Читати Кир навчився раніше, ніж Ася, яка й до двадцяти років читала не швидше першокласниці (зараз би це назвали дислексією, але тоді таких слів не знали і відправили Асю в корекційний клас), рахував так, що вчителька математики, якій його показали, взялася за голову і побігла телефонувати своєму професору Олексію Івановичу, не кажучи вже про те, що Кир складав, хоч і досить специфічні, але дуже оригінальні вірші.
Так щасливе життя Асі й закінчилося — тепер у неї не лише день народження був один на двох з братом, але і все життя — тепер усе оберталося навколо Кира. Саме Ася водила брата в школу та на англійську, в басейн і до професора Олексія Івановича, в музичну школу і на поетичний гурток. При цьому коли вона сама захотіла піти на гурток домоводства, мама обурилася:
— Ти що, хочеш, щоб я звільнилася і сама водила Кірика до професора і музичну школу? Вічно ти думаєш тільки про себе!
І Ася здалася. До того ж, якщо вона все робила правильно: не плутала складний розклад Кіра, готувала по дві страви на вечерю (Кір з шести років став вегетаріанцем, а тато дня не міг прожити без м’яса) і тим більше, коли приносила гроші додому (увечері вигулювала сусідських собак), мама її хвалила і гладжувала по остриженій голові.
Волося Асі обстригли, тому що мамі тепер ніколи було її заплітати, потрібно було повторювати вранці з Кірем англійську або записувати вірші, які він придумав вночі, а сама Ася робила неохайний хвіст з «півнями», і вчителька писала в щоденник зауваження червоною ручкою. Мама зауваження не любила і відвела доньку до перукарні, де їй зробили коротку стрижку, досить симпатичну, але Ася все ж плакала всю ніч за своїми косами.
— От закінчиш школу, і роби тоді, що хочеш, — говорила мама, коли Ася слабо намагалася щось заперечити на черговий обов’язок, пов’язаний з братом. — Тобі яка різниця, ти все одно нічого не робиш, тільки рецепти свої читаєш.
Після школи, не лише Асіної, але і Кірової, вона зовсім не отримала свободу — до того часу, крім того, що вона повинна була готувати йому сніданок, обід і вечерю з підвищеним вмістом корисних речовин, прасувати і прати одяг та виконувати інші побутові дрібниці, Ася ще стала кимось на кшталт його секретаря. Вона вела розклад брата, стежила за конкурсами та олімпіадами, сортувала його листи. Коли вона обмовилася, що хоче піти працювати в притулок для собак, тепер вже не лише мама, але і Кір розпочав її докоряти, скаржачись, що без неї він зовсім пропаде.
І Ася знову здалася.
Лише одного разу вона повстала проти звичної несправедливості — коли зустріла Бориса.
Борис не був красивим — він був високим, повним, цілодобово сидів за комп’ютером і писав коди. Родичі подарували йому собаку в надії на те, що той стане хоч трохи гуляти. Але натомість він найняв Асю — так вони й познайомилися. І якось само собою вийшло, що дуже скоро після того, як вигулювала його собаку, вона залишалася у нього на ніч.
Мама дзвонила і вимагала йти додому — вона терпіти не могла прасувати сорочки, а Кір лише в них і ходив. Кір теж дзвонив і скаржився, що нікому точити його олівці, тато знову приніс пиріжки, а більше і нема чого їсти, тому що мама на черговій дієті.
— Залиште мене в спокої! — кричала Ася. — Я вам не служанка!
Борис цілував її в мокрі очі, обіцяв, що одного дня вони одружаться. А потім поїхав в Америку, отримавши вигідну пропозицію по роботі.
— Пробач, — лише й сказав він.
Коли оголосили, що Кір отримує премію, батьки від гордості ледь не лопнули — всім сусідам розтрубили, мама терміново побігла записуватися в салон краси, а тата особливо цікавила грошова складова, тому що йому дуже хотілося купити нову машину, але грошей не вистачало, так що син, може, поділиться з ним.
Додалося клопотів і у Асі — крім звичайних «прибери-подай-принеси», їй довелося вести активне листування, бронювати квитки на літак, шукати готель, в якому буде басейн і вегетаріанський стіл, ну і так далі. Вона так виснажилася, що коли вони прилетіли, і все було готово: і смокінг, і промова, і юрба глядачів вже чекала в залі, – Ася у виснаженні чмокнула брата в щоку, стоячи за кулісами, і вирушила в зал, сподіваючись, що батьки зайняли їй місце.
Високий охоронець, що стояв біля виходу в зал, перегородив їй дорогу і сказав:
— Обслуговуючий персонал туди не дозволено.
— Що? — не зрозуміла Ася.
— Зачекайте свого господаря за кулісами, — пояснив їй інший, молодший, з нахабним оцінюючим поглядом. — У такій тряпці там нема чого з’являтися.
Ася опустила очі на своє старе плаття — не те, що у неї не було іншого, просто вона не встигла переодягнутися. Але все ж воно не виглядало занадто невнятно, так що справа була зовсім не в платті, а в тому, що її і справді прийняли за обслуговуючий персонал. Втім, вони були недалекі від істини — служанка, вона служанка і є.
Брат подивився на неї довгим здивованим поглядом, і на мить Асі здалося, що зараз він скаже цим охоронцям: «Пропустіть, це моя сестра!». Але брат промовчав — ведучий вже голосно називав його ім’я, і він пішов до сцени, навіть не оглянувшись на Асю.
Вона присіла на низенький стілець біля стіни, прикрила очі, прокручуючи в голові список справ: встигнути забрати костюм з пральні, забронювати готель і вечерю в ресторані, розсортувати електронну пошту – вона вже два дні туди не заглядала. Скільки ж привітань зараз посиплеться — мамо рідна, як же вона буде це все читати!
Що там говорив Кір, вона не слухала – вчора він вже репетирував перед нею промову, і, звісно, вона була ідеальною. Все як зазвичай – спасибі батькам, спасибі педагогам, я готовий працювати на благо батьківщини і світової гармонії. Пам’ять у Асі була чудовою, краєм свідомості вона відстежувала пропозиції.
Але тут щось пішло не за планом. Замість того щоб сказати: «І всім цим я зобов’язаний моїм дорогим батькам (мама сьогодні в зеленій сукні і капелюшку з пером, тато в темному костюмі в тон і у світлій сорочці, сидять на першому ряду) і незабутньому Олексію Івановичу (той у синьому похоронному костюмі сидить на якійсь хмарі і з радістю споглядає на свого кращого учня), Кір раптом промовив:
— Тут я мав сказати зовсім інше, але послухайте… Насправді, є лиш одна людина, без якої я б не стояв тут зараз.
Ася живо уявила собі, як мама і тато тріумфально переглянулися — звісно ж, кожен з них вважав свій вклад більш цінним, а Олексій Іванович, мабуть, звалився в цей момент з хмари.
— Всю свою життя вона витратила на мене. Я довгий час цього не помічав, приймав як само собою зрозуміле. І ви знаєте, настав час відплатити добром за добро, хоча, зізнаюся, її роль в моєму житті безцінна, і навіть усі скарби світу не зможуть повною мірою її віддячити.
У батька напевно набрякла жила на чолі — так завжди бувало, коли він сердився, а мама, напевно, розпашіла, і очі у неї на мокрому місці від радості.
— Цей день я присвячую тобі. І всі ці гроші, що я сьогодні отримав, я хочу передати тобі, щоб ти відкрила притулок для собак, про який завжди мріяла, і взагалі щоб робила те, що тобі хочеться.
Ці слова прозвучали якось інакше, ніби наближаючись до неї, і коли Кір схопив її за руку і потягнув на сцену, Ася не відразу зрозуміла, що відбувається.
— Знайомтеся, це моя сестра Ася. Якби не вона, то я ніколи б нічого не досяг.
Гримнули оплески, яскраве світло вдарило Асі в очі. І тільки в цей момент до неї почало доходити, що відбувається. Вона дивилася на брата вдячними очима, а він дивився на неї і усміхався. І ця усмішка зцілювала все — Бориса, що поїхав, не здійснений гурток по домоводству, сумуючих собак у притулку… Вона стояла у світлі софітів, зігнута і налякана, але поступово в ній просипалося щось, що змусило Асю розправити плечі.
Він дійсно віддав усі гроші їй. І найняв молодого хлопця, якого Ася навчила всьому, що робила всі ці роки для брата.
— Ти більше не будеш моєю служанкою, — сказав Кір. — Пробач мене, Ася, я був сліпий дурень.
І Ася його пробачила. Вона і справді організувала притулок для собак, пішла вчитися на кондитера, відкрила свою справу — нехай невелику, і за прилавком доводилося часто стояти самій, але зате все було саме так, як вона мріяла. І одного разу, холодним жовтневим вечором, коли вона вже збиралася закривати касу, дзвякнуло дзвоник, що повідомляв про те, що в двері увійшов відвідувач. Ася привітно усміхнулася високому чоловікові в чорному плащі, почала запитувати, чого б він хотів, але замовкла.
Перед нею стояв Боря. Схудлий, строгий, втомлений. Такий рідний.
— Ти повернувся…
Ася відчула, як ноги підкошуються, і схопилася руками за прилавок.
— Асенька, — усміхнувся він. — Пробач мене дурня, я був так неправий…
Ну що ж — другий головний чоловік у її житті попросить прощення, багато ще треба?
Не попросив прощення тільки батько — вони з матір’ю тепер з Асей не розмовляли, вирішили, що це вона Кіра підговорила їй все віддати. Але це було неважливо — батьки, вони і є батьки, які вже є. А Боря… Він повернувся, і тепер у Асі точно все буде добре.
