Якби ми зустрілися раніше…
Марійка прийшла до поліклініки вчасно, взяла у реєстратурі картку й піднялась на другий поверх. Біля дванадцятого кабінету всі лавки були зайняті людьми похилого віку. Біля вікна, спиною до підвіконня, стояв чоловік.
— Ви всі до дванадцятого кабінету? — несміливо запитала Марійка.
— До дванадцятого. А ви будете за отим чоловіком біля вікна, — відповіла одна з жінок.
— А в мене талончик, — сказала Марійка й потягнулась за ним у кишеню.
— А тут усі з талончиками, — сипким голосом промовив сивий худий дідусь.
Марійка зловила цікавий погляд чоловіка біля вікна й підійшла до нього.
— У вас теж талончик? На котру годину? — звернулась вона.
Він виглядав молодшим за інших і здавався спокійним.
— На дев’ять тридцять, — охоче відповів він.
Марійка здивовано подивилась на нього.
— Навіщо ж ви чергу зайняли? Ваш час уже минув. Чи ви запізнилися? — запитала вона.
— Ми не запізнилися, навіть раніше прийшли, а от лікар спізнюється, — втрутився у розмову сивий дідусь, і всі, що сиділи біля кабінету, заворушилися, зашуміли, нарікаючи на несправедливість.
— Як так? Навіщо тоді талончики, якщо прийом за живою чергою? — звернулась Марійка до балакучого діда.
— Хочете поскаржитися? Даремно. Спочатку ветеран пройшов без черги. Брехня, звісно, йому трохи за сімдесят, як і мені. Потім завідуюча привела свою знайому. Майже сорок хвилин у кабінеті “консультувалися”. Ось і сидимо, чекаємо. Що ви хочете? Безкоштовна медицина, — буркнув дідусь.
— Але такими темпами ми до вечора не потрапимо. І що, знову брати талон? — обурилася Марійка, шукаючи підтримки у чоловіка біля вікна.
— Не хвилюйтесь, усіх прийме, хоч і на швидку руку. Лікар теж людина. Все розуміє, але зробити нічого не може. Система, — значуще сказав сивий дідусь і підняв вгору худий палець. — У них коротка розмова: не подобається — ідіть до приватної клініки.
— Але це ж неправильно… — Обурення в Марійці росло, як пара у закипілому чайнику.
— Раджу вам не нервувати. Нічого не зміните, а собі нашкодите, — філософськи промовив чоловік біля вікна.
Марійка стала поруч, вагаючись — чекати ще дві години чи йти геть?
— До ортопеда завжди важко потрапити. Він один, а нас багато. Пошле на рентген, а там теж черга. Потім зі знімком знову сюди… — дідусь у відчаї махнув рукою.
Черга його підтримала, знову загула, заворушилась.
«Може, таки піти?» — подумала Марійка, але не рухалась з місця, сподіваючись на диво.
— Ніяк не наважитесь піти? — запитав чоловік.
Марійка подивилась на нього, але не відповіла.
— У вас щось серйозне? — знову спитав він.
— Тут, здається, у всіх серйозне. — Марійка відірвалась від підвіконня, востаннє глянула на дванадцятий кабінет і пішла коридором до сходів.
Вона почула за спиною нерівні кроки й обернулась. Чоловік, кульгаючи, наздоганяв її.
— Ви теж вирішили піти? — запитала Марійка.
Їй стало легше від того, що вони пішли разом.
— До приватної клініки не пробували звернутися? — знову спитала вона.
— Та там ті ж лікарі, лише гроші беруть, — відповів чоловік.
Вони разом вийшли з поліклініки.
— Ви на автобус? — спитав він.
— Ні. Трохи пройдуся пішки, заспокоюсь. — Марійка пройшла повз зупинку.
— Почекайте, я з вами, — покликав її чоловік.
— Вам, мабуть, важко йти? Краще б дочекались автобуса, — сказала йому Марійка й мимоволі уповільнила крок.
«Все одно не відстане. Ось причепився», — подумала вона.
— Я вас впізнав. Ми разом брали талони у понеділок, потім їхали одним автобусом. Ви живете десь поряд — ми вийшли на одній зупинці.
— Ви стежили за мною? — спалахнула Марійка.
«Точно неадекватний».
— Ні. Так вийшло.
Якийсь час вони йшли мовчки. Марійка намагалась підлаштуватись під його крок, щоб йому було легше. Через дві зупинки вони все ж сіли в автобус, потім разом вийшли.
— Ось мій будинок, — сказав чоловік і показав на дев’ятиповерхівку навпроти зупинки. — Дозволите провести вас?
— А як нога? Не болить? — замість відповіді запитала Марійка.
— Звик. А знаєте що? Приходьте завтра до Будинку культури. У нас там свого роду клуб. Не пошкодуєте.
— Я не люблю такі зустрічі. До того ж, це ваші друзі, а не мої, — Марійка не знала, що сказати, щоб він відчепився.
— Даремно. Я колишній артист. Чи, точніше, так ним і не став. Казали, обіцяв багато. Так-так, не дивуйтесь.
— І що завадило? — скептично запитала Марійка, не вірячи нав’язливому супутникові.
«Усе ясно, пристає».
— Кохання завадило. Закохався по вуха в найкрасивішу дівчину на курсі. Готовий був померти за неВона пройшла ще кілька кроків, зупинилась і раптом відчула, як легкий вітер торкнувся її обличчя, наче чиясь рука гладила по волоссю — і зрозуміла, що його дух завжди буде поруч, як і обіцяв.
