Ось історія, переказана так, ніби я сиджу з тобою за чашкою чаю і розповідаю…
Коли бабусина спадщина пробудила спогади про батька
Мій батько згадав про мене… лише коли дізнався про бабусину спадщину.
Моє життя ніколи не було легкою прогулянкою, але найбільшим ударом стало не сирітство, а повернення того, кого я колись називала «татом» після пятнадцяти років мовчання. Він не прийшов із квітами чи вибаченнями. Він прийшов із вимогою: «Поділи спадщину».
Батьки розлучилися, коли мені було чотири. Мати швидко потонула в горілці, суд позбавив її прав, а батько, нездатний бути справжнім батьком, віддав мене на виховання бабусі в маленькому селі біля Житомира. Сам він жив у місті і навідувався рідко раз на півроку, а то й рідше.
Я ходила до сільської школи, вчилася працювати на землі, шити на старій машинці, ловити рибу, робити букети з полину та варити варення. Життя з бабусею було простим, але щирим. У третьому класі батько приїхав із незнайомою жінкою. Мене вивели з хати. А коли я повернулася, бабуся сиділа сама в кріслі з порожнім поглядом.
«Де тато?» запитала я.
«Він більше не повернеться, Соломійко», прошепотіла вона.
І він не повернувся. Завів нову сімю, забувши про доньку. Ми з бабусею жили самі. Я не плакала у мене була вона. Мудра, спокійна, строга і ніжна. Вона була для мене всім: матірю, батьком, подругою.
Коли закінчила девятий клас, тітка Марія, сільська швачка, сказала:
«У тебе золоті руки. Іди до технікуму, не марнуй талант у полі».
Я послухалася. Поїхала до Києва. Вчилася, працювала, виживала. Батько жив за три зупинки від мого гуртожитку але за чотири роки жодного разу не поцікавився мною. Я теж мовчала.
Після навчання я відкрила майстерню, вийшла заміж за Тараса. У нас була маленька квартирка, але щопятниці ми їздили до бабусі в село. Вона обожнювала Тараса. А коли дізналася, що я вагітна, сяяла від щастя. Але так і не побачила правнука
Коли бабуся померла, світ зовсім спорожув. А потім прийшов нотаріус: будинок, земля, гроші все записане на мене. Я ридала над цим листом. Не через гроші через память.
Батько не прийшов на похорон. Жодного дзвінка, жодного слова. Про смерть матері він дізнався через півроку. І про заповіт. Тоді вперше за пятнадцять років він постукав у мої двері.
Я не впізнала цього постарілого чоловіка зразу. Він не став викручуватися:
«Бабусину спадщину треба поділити. Половина моя».
Я засміялася йому в обличчя. Гірко, голосно:
«Тобі? Половину? Ти кинув нас із нею. А тепер згадав? Запах гривень?»
Він загарчав, але Тарас став поруч:
«Йди. Добром, або я допоможу».
Батько подав до суду. Але навіть закон був на моєму боці. Він програв, заплатив витрати і знову зник.
Ми з Тарасом відкрили швейну майстерню. Шили спецодяг для робітників, лікарів, пожежних. Замовлення лилися рікою. Ми жили, будували своє щастя.
Я більше ніколи не бачила батька. І не хочу. Бабуся була моєю справжньою родиною. Я трималася, бо вона колись повірила, що я варта більшого. І живу так, щоб вона пишалася мною. Десь там, за хмарами…
