Коли мій тато нас покинув, моя мачуха вирвала мене з пекельних обіймів дитбудинку.
У дитинстві моє життя було яскравою казкою родина, міцна і наповнена любовю, у невеличкому будиночку на березі Дніпра, недалеко від містечка Камянки. Нас було троє: я, мама і тато. У повітрі пахло свіжими паляницями, які пекла мама, а тато ввечері розповідав про свої пригоди на річці. Але доля це безжалісний мисливець, який бє у найнесподіваніший момент. Одного разу мама захворіла її сміх затих, руки почали тремтіти, і незабаром вона опинилася на холодному лікарняному ліжку у Дніпрі. Вона згасала, залишивши нас у морі болю. Тато потонув у горілці, топлячи душу у дешевому сивусі, а наш дім перетворився на руїну, завалену битим склом і німою розпачливою тишею.
Шафа була порожня, німа свідкиня нашого падіння. Я повз до школи у Камянці, у брудному одязі, з рикаючим від голоду животом. Вчителі лаяли мене за нездані домашні завдання, але як я міг вчитися, коли мої думки були лише про те, як пережити день? Друзі відвернулися, їхні шепотіння різали глибше за ніж, а сусіди спостерігали за нашим лихом зі співчутливими поглядами. Зрештою хтось не витримав подзвонили у соціальні служби. Суворі працівники увірвалися до нас, готові вирвати мене з тремтячих рук тата. Він розплакався перед ними, благаючи про останній шанс. Вони дали йому лише місяць останню соломинку над прірвою.
Цей візит розбудив тата. Він пішов у магазин, приніс їжу, і ми разом вимили хату, доки вона не засяяла слабким відблиском минулого тепла. Він поклявся кинути пити, і в його очах блиснув натяк на того чоловіка, якого я колись знав. Я почав вірити в одужання. Одного штормового вечора, коли вітер бив у віконниці, він прошепотів, що хоче познайомити мене з кимось. Моє серце завмерло невже він уже забув маму? Він запевнив, що вона ніколи не буде замінена, але це наш шанс урятуватися від безжалісних очей соцслужб.
Так у моє життя увійшла тітка Оксана.
Ми поїхали до її невеликого будинку в Кривому Розі, старенької хати біля річки, оточеної викривленими дубами. Оксана була вихором теплою, але з нестримною силою, її голос рятувальним якорем, погляд вогником надії. У неї був син, Ярко, на два роки молодший за мене, худий хлопчина зі сміхом, що прорізав навіть найхолоднішу тишу. Ми зразу ж знайшли спільну мову бігали вуличками, бавилися біля річки, доки не задихалися. На зворотному шляху я сказав татові, що Оксана як промінь сонця, і він мовчки кивнув. Через кілька тижнів ми зібрали речі, здали будинок у Камянці чужим людям і переїхали до Кривого Рогу остання спроба почати все з нуля.
Життя поступово налагоджувалося. Оксана піклувалася про мене з такою любовю, що зшивала мої рани латала діряві штани, варила наваристі борщі, а ввечері ми сиділи разом, сміючись від жартів Ярка. Він став моїм братом не через кров, а через спільний біль. Ми сварилися, мріяли, мирилися з лояльністю, яка не потребувала слів. Але щастя ненадовгий гість, і доля любить його руйнувати. Одного морозного ранку тато не повернувся. Дзвінок розірвав тишу його збив вантажівка на слизькій дорозі. Біль пожирав мене, неначе дикий звір, забираючи подих. Соцслужби повернулися холодні й безжалісні. Без законного опікуна вони вирвали мене з обійми Оксани й потягли до дитбудинку в Запоріжжі.
Дитбудинок був вязницею безнадії сірі стіни, холодні ліжка, наповнені зітханнями загублених душ. Час повз повільно, кожна хвилина удар по душі. Я почувався привидом, покинутим і невидимим, мучимим кошмарами самотності. Але Оксана не здалася. Кожної неділі вона приходила, приносячи хліб, шарфи, які вязала сама, і незламну волю забрати мене додому. Вона боролася, як левиця штурмувала кабінети, заповнювала папери, її сльози падали на документи, поки вона билася з бюрократичними ланцюгами. Місяці минали, і розпач гриз мене я боявся згнити у цій похмурій ямі. Та одного ранку завідувачка покликала мене: «Збирай речі. За тобою прийшла мама.»
Я вийшов і побачив Оксану і Ярка біля воріт їхні обличчя сяяли надією. Ноги підкосилися, коли я впав у їхні обійми, ридання виривалося з грудей, наче шторм. «Мамо, прошепотів я, дякую, що витягла мене з цієї могили! Клянусь, твоя жертва не буде даремною!» У той момент я зрозумів родина це не лише кров. Це душа, яка бореться за тебе до останнього подиху.
Я повернувся до Кривого Рогу, у свою кімнату, до школи. Життя набуло спокійнішого ритму я закінчив навчання, вступив у Дніпрі, знайш
