Це сталося пізньої зимової ночі в маленькому містечку під Києвом. Чоловік пішов на нічну зміну, а я лишилася вдома з нашим дворічним сином Ярославом. Він не хотів спати, крутився, благав пограти ще. Я, втомлена від умовлянь, подумала: нехай трохи побавиться, а сама пішла на кухню — просто зробити собі чаю.
Не встигла я навіть дістати чашку, як за стіною пролунав переляканий плач. Я стрілою кинулася до дитячої. Ярослав стояв посеред кімнати, його крихітне тіло трусилося від кашлю та ридань.
— Що сталося, синочку? Де болить? — я впала перед ним на коліна, в паніці обнімаючи його. Він не відповідав, лише плакав ще голосніше, а кашель ставав усе сильнішим.
Раптом мене пройняла думка: можливо, що-то вдихнув! Я спробувала розігнати йому рот, але він судорожно стиснув щелепи, не дозволяючи навіть торкнутися. Я не знала, що робити. Мені тоді було лише двадцять, я й сама ще дитина. Руки тремтіли, серце калатало в грудях. Я кликала його, умовляла, навіть крикнула — марно. Ярослав задихався. Вже хрипів і ловив повітря, як риба на суші…
Я кинулася до телефона. Набрала 103. Нічого. Ні гудка, ні й шепоту — лиш моторошна тиша. Знову і знову — і все та сама прірва на тому кінці проводу. Мобільних у нас не було, на одну зарплату чоловіка та дитячі — ледве зводили кінці з кінцями. Я впала на коліна, притиснула сина до грудей і заплакала так, як ніколи раніше. Ніби небо розривалося всередині мене. Лише одна думка билася в голові: «Господи, будь ласка, допоможи…»
Я не була атеїсткою, але й віруючою себе не називала. До церкви ходила раз у житті, ще з бабусею. Молитов не знала. Але в ту мить почала говорити з Богом — просто, по-людськи. Благала, божевільно просила, щоб хтось врятував мою дитину.
І раптом… у двері подзвонили.
Я, мов обварена, кинулася до входу. У глибині душі сподівалася — це чоловік, раптом повернувся. Але на порозі стояв зовсім незнайомий чоловік років тридцяти п’яти. Він хотів щось сказати, але, побачивши мій стан, завмер.
— Що трапилося? — спитав він, тривожно вдивившись у мене в обличчя.
Я, мов уві сні, почала йому розповідати прямо з порогу, не запрошуючи в хату, не соромлячись. Він слухав, мовчазно, а потім відсунув мене й швидко увійшов у кімнату. Я застигла, не силах рухнутися, а він уже стояв перед Ярославом, присів навпочіпки, тихо говорив з ним… І сталося диво. Моя дитина заспокоїлася, почала дихати рівніше, перестала кашляти. А потім чоловік повернувся до мене, розкрив долоню й показав крихітний чорний предмет:
— Намистина.
Я відразу зрозіла, звідки вона. Тиждень тому, спішачи на зустріч, я порвала нитку улюблених намистин. Майже всі збирала — майже. А одну, як виявилося, знайшов мій син…
Чоловіка звали Богдан. Він виявився лікарем швидкої допомоги — дитячий реаніматолог. Тієї ночі він їхав додому, і його машина раптом заглохла просто біля нашого під’їзду. Не маючи з собою мобільного, він вирішив зайти до першої ж хати й подзвонити другу-механіку. Тоді ще не було домофонів, під’їзди були відчинені, а наша квартира — перша від сходів.
І так, подзвонити йому тієї ночі так і не вдалося: як з’ясувалося згодом, з ладу лінії стаціонарні телефони у всьому районі перестали працювати. Але коли Богдан, після чашки чаю, яку я ледве його переконала випити, вийшов до машини — вона завелася з першого разу. Без жодних зусиль.
Відтоді я вірю, що це не просто випадковість. Це була відповідь. Це була допомога, послана свВідтоді кожен раз, коли почую дзвінок у двері, на хвилинку зупиняюся, думаю — може, знову приходить диво.
