Це сталося холодного зимового вечора в маленькому містечку під Києвом. Чоловік пішов на нічну зміну, а я залишилася вдома з нашим двомарічним сином Данилом. Він ніяк не хотів спати, крутився, просив ще пограти. Я, втомившись від умовлянь, подумала: гаразд, хай ще трохи побавиться, а сама вийшла на кухню — просто заварити собі чаю.
Не встигла я й чашки дістати, як за стіною почувся переляканий плач. Я стрімголов кинулася до дитячої. Данило стояв посеред кімнати, його маленьке тіло тряслося від кашлю та ридань.
— Що трапилося, сину? Де болить? — я впала перед ним на коліна, у паніці обіймаючи його. Він не відповідав, лише плакав ще сильніше, кашель ставав гіршим.
Раптом мене пройшла думка: може, він щось проковтнув? Я намагалася розтулити йому рота, але він судорожно стискав зуби, не давав навіть доторкнутися. Я не розуміла, що робити. Мені тоді був лише двадцять один рік, я сама ще дитина. Руки тремтіли, серце билося так, неначе вистрибувало з грудей. Я кликала його, умовляла, навіть крикнула — все марно. Данило почав задихатися. Він хрипів і ловив повітря, як риба на суші…
Я кинулася до телефону. Набрала 103. Нічого. Ні гудків, ні звуку — лише моторошна тиша. Набирала знову і знову — та сама пустота. Мобільників у нас не було, на одну зарплатню чоловіка та дитячу допомогу — ледве зводили кінці з кінцями. Я впала на коліна, притиснула сина до грудей і заплакала так, як ніколи раніше. Ніби небо розривалося у мене всередині. Лише одна думка билася в голові: «Господи, будь ласка, допоможи…»
Я не була атеїсткою, але й віруючою себе не називала. У церкві була лише раз, ще з бабусею. Молитов не знала. Але в ту мить почала розмовляти з Богом — просто, по-людськи. Благала, щоб хтось врятував мою дитину.
І раптом… у двері подзвонили.
Я, мов опечена, кинулася до входу. В глибині душі сподівалася — це чоловік, раптом повернувся. Але на порозі стояв зовсім незнайомий чоловік років тридцяти. Він хотів щось сказати, але, побачивши мій стан, завмер.
— Що трапилося? — запитав він, тривожно зазирнувши мені в очі.
Я, ніби уві сні, почала з порогу йому розповідати, не запрошуючи у дім, не соромлячись. Він слухав мовчки, а потім відсунув мене і швидко зайшов у кімнату. Я завмерла, не силах рухнутися, а він уже стояв перед Данилом, присів навпочіпки, тихо говорив із ним… І сталося диво. Моя дитина заспокоїлася, почала дихати рівніше, кашель зник. А потім чоловік повернувся до мене, розкрив долоню і показав крихітну чорну кульку:
— Намистина.
Я одразу зрозуміла, звідки вона. Тиждень тому, поспішаючи на зустріч, я порвала свої улюблені намиста. Зібрала майже всі — майже. А одну, як виявилося, знайшов мій син…
Чоловіка звали Юрій. Він виявився лікарем швидкої допомоги — дитячий реаніматолог. Того вечора він їхав додому, і його машина раптом заглохла прямо біля нашого під’їзду. Не маючи з собою телефона, він вирішив зайти в першу-ліпшу квартиру, щоб подзвонити другу-механіку. Тоді ще не було домофонів, під’їзди були відчинені, а наша квартира — перша від сходів.
І так, подзвонити йому того вечора так і не вдалося: як з’ясувалося пізніше, через аварію на лінії стаціонарні телефони по всьому району не працювали. Але коли Юрій, після чашки чаю, на яку я ледве його умовила, вийшов до машини — вона завелася з першого разу. Без жодних зусиль.
З того часу я вірю, що це не просто випадковість. Це була відповідь. Це була допомога, послана згори. Зараз я ходжу до церкви, ставлю свічки за здоров’я раба Божого Юрія, і кожного разу, дивлячись на сина, згадую, як одного разу Бог увійшов у наш дім — не через стелю, не з неба, а просто постукав у двері.
