Це сталося у лютому, одного з тих довгих вечорів, коли зима наче спеціально затягує темряву, щоб перевірити людську витримку. Чоловік пішов у нічну зміну, а ми з дворічним сином Яриком залишилися самі у орендованій квартирі на околиці Житомира. Я, як завжди, намагалася його вкласти спати — марно. Маля капризничав, ворочався, і в якийсь момент я здалася, вирішивши дати йому трохи пограти, а сама пішла на кухню — заварити собі чаю.
Не встигла я торкнутися дверцят шафи, як з іншого боку стіни почувся виск і різкий, хрипкий кашель. Все всередині мене обірвалося. Я метнулася в кімнату — Ярик стояв посеред кімнати, ревів навзрид, захлинаючись кашлем.
— Де болить?! Ярику, сину, що з тобою? — я впала перед ним на коліна, схопивши його за плечі, оглядаючи, шукаючи хоча б натяк на те, що коїться.
Він лише плакав і кашляв, кашляв, доки мені не стало ясно: він щось проковтнув. Я намагалася розжати йому рот, але він, вчепившись у нього руками, стискав щелепи все сильніше, а в його очах був жах.
Мені було лише двадцять. Дівчина, яка ще вчора не знала, як зварити борщ. А зараз — на руках у неї помирає дитина. Він уже починав синіти, хапаючи повітря губами. Я кинулася до телефону. Пальці тремтіли, як листя на вітрі, коли я набирала «103». І — тиша. Ні гудка. Ні звука. Просто глуха, мертва тиша. Я набирала знову, скидала, дзвонила ще раз — телефон мовчав.
Мобільних у нас не було. Ми тільки-но одружилися, орендували цю крихітну квартирку, ледве зводили кінці з кінцями. Я притиснула Ярика до грудей і почала ридати, забувши про все. Єдине, що лилося з губ: «Господи, будь ласка, допоможи!» Я не вміла молитися, не знала слів. Але в ту мить я говорила з Богом. Як із рідним. Благала.
І раптом… двері подзвонили.
Я кинулася відчиняти, не вірячи, що це може бути чоловік. Але за дверима стояв незнайомець років тридцяти п’яти. Високий, втомлений, з добрими очима.
— Добрий ве… — почав він, але, побачивши моє обличчя, зупинився. — Що трапилося?
Не знаю чому, але я одразу почала розповідати. Все. Від початку до кінця. Він слухав не більше хвилини, потім мовчки відсторонив мене і зайшов у квартиру.
Я йшла за ним, наче уві сні. Він сів перед Яриком, щось тихо сказав, і — немов диво — мій син затих. А за кілька секунч чоловік повернувся до мене і, розкривши долоню, показав маленьку чорну намистину.
— Ось що заважало вашому синові дихати, — спокійно промовив він. — Він її проковтнув, але вона застрягла неглибоко. Пощастило, що я опинився поруч.
І тільки тоді я згадала: так, кілька днів тому я порвала нитку своїх старих намисто. Зібрала, як мені здавалося, всі… Але одну, найменшу, не помітила.
Цього чоловіка звали Борис. Він виявився дитячим лікарем. Їхав після чергування, і прямо біля нашого під’їзду його машина раптом заглохла. Не знаючи, що робити, він вирішив попросити телефон — домофона в будинку не було, і він просто постукав у перші поки що двері. У наші.
Телефони, як з’ясувалося пізніше, не працювали у всьому під’їзді — сталася аварія на лінії. Але Борис, після чашки чаю, на яку я все ж умовила його залишитися, вийшов у двір і… машина завелася з першого разу. Ніби нічого й не було.
З того часу я часто думаю: чи це випадковість? Чи все-таки допомога згори?
Тепер я ходжу до церкви. Ставлю свічку за здоров’я раба Божого Бориса. І коли дивлюся, як Ярик, уже підліток, посміхається мені зі шкільних фотографій, розумію: Бог справді чує. Іноді — навіть без молитви.
