Оце сталося одного пізнього зимового вечора в невеличкому містечку під Києвом. Чоловік пішов на нічну зміну, а я лишилася вдома з нашою дворічною донькою Олесею. Вона не хотіла спати, вертілася, просила ще пограти. Я, втомлена від умовлянь, подумала: гаразд, нехай ще трохи побавиться, а сама пішла на кухню — просто заварити собі чаю.
Не встигла я й чашку дістати, як за стіною лунав переляканий плач. Я стрімголів кинулася до дитячої. Олеся стояла посеред кімнати, її крихітне тіло тряслося від кашлю й ридань.
— Що сталося, донечко? Де болить? — я впала перед нею на коліна, у паніці обіймаючи її. Вона не відповідала, лише плакала ще дужче, а кашель ставав гучнішим.
І раптом мене пройняла думка: можливо, вона щось проковтнула! Я спробувала розігнути їй рота, але вона судорожно стиснула зуби, навіть не даючи до себе доторкнутися. Я не знала, що робити. Мені тоді було всього двадцять, я ще й сама дитина. Руки тремтіли, серце лупало в грудях. Я кликала її, умовляла, навіть кричала — усе даремно. Олеся почала задихатися. Вже хрипіла і ловила повітря, як риба на суші…
Я кинулася до телефону. Набрала 103. Нічого. Ні гудка, ні шепоту — лише мовчання на тому кінці. Знову і знову — і тільки тиша. Мобільників у нас не було, на одну зарплатню чоловіка й дитячу допомогу ледве зводили кінці з кінцями. Я впала навколішки, притиснула доньку до грудей і заплакала так, як ніколи раніше. Ніби небо розривалося всередині мене. Лише одна думка лупала в голові: «Господи, прошу, допоможи…»
Я не була атеїсткою, але й віруючою себе не називала. У церкві була раз у житті — ще з бабусею. Молитов не знала. Але в ту мить почала говорити з Богом — просто, по-людськи. Благала, щоб хтось врятував мою дитину.
І тоді… у двері подзвонили.
Я, як опечена, кинулася до входу. Глибоко в душі сподівалася — це чоловік, раптом повернувся. Але на порозі стояв зовсім незнайомий чоловік років тридцяти п’яти. Він хотів щось сказати, але, помітивши мій стан, завмер.
— Що трапилося? — запитав він, тривожно зазирнувши мені в очі.
Я, наче уві сні, розповіла йому все, не запрошуючи до хати, не соромлячись. Він слухав мовчки, а потім відсунув мене і швидко зайшов у кімнату. Я застигла, не в силах ворухнутися, а він уже стояв перед Олесею, присідав навпочіпки, тихо говорив з нею… І сталося диво. Моя дитина заспокоїлася, почала дихати легше, перестала кашляти. А потім чоловік повернувся до мене, розкрив долоню й показав маленьку чорну річ.
— Намистина.
Я одразу зрозуміла, звідки вона. Тиждень тому, поспішаючи на зустріч, я порвала нитку своїх улюблених намистин. Зібрала майже всі… майже. А одну, як виявилося, знайшла моя донька…
Чоловіка звали Богдан. Виявилося, що він лікар «швидкої» — дитячий реаніматолог. Того вечора він їхав додому, і його машина раптом заглохла саме біля нашої парадної. Не маючи з собою телефону, він вирішив зайти в першу-ліпшу квартиру й подзвонити друВін так і не подзвонив механіку, але врятував мою Олесю, і я назавжди зрозуміла, що чудеса трапляються, коли ти їх найменш очікуєш.
