**Коли Бог приходить без дзвінка**
Це сталося у лютому, одного з тих довгих вечорів, коли зима наче навмисне розтягує темряву, щоб випробувати людську витримку. Чоловік пішов на нічну зміну, а ми з дворічним сином Сашком залишилися самі у найманій хаті на околиці Чернігова. Я, як завжди, намагалася його вкласти спати — марно. Малюк капризничав, вертівся, і в якийсь момент я здалася, вирішивши дати йому трішки погратися, а сама пішла на кухню — заварити собі чаю.
Не встигла я навіть торкнутися шафки, як зі сусідньої кімнати почувся пронизливий скрегіт і різкий, хрипкий кашель. Усе всередині мене завмерло. Кинулася до кімнати — Сашко стояв посеред хати, ревів навзрид, захльостувався кашлем.
— Де болить? Сашко, сину, що з тобою? — я впала перед ним на коліна, схопивши за плечі, оглядаючи, шукаючи хоча б натяк на причину.
Він лише плакав і кашляв, кашляв, доки мені не стало ясно — він щось проковтнув. Спробувала розтулити йому рота, але він, вчепившись у нього руками, стискав ще міцніше, а очі були сповнені жаху.
Мені був всього двадцять один. Дівчина, яка ще вчора не знала, як зварити борщ. А тепер — на руках у неї дитина, яка може померти. Він уже починав синіти, хапаючи повітря. Я кинулася до телефону. Пальці тремтіли, як листя на вітрі, коли я набирала «103». І — тиша. Ні гудка. Ні звука. Просто глуха, мертва мовчанка. Я натискала знову, скидала, телефон мовчав.
Мобільних у нас не було. Ми щойно одружилися, знімали цю крихітну оселю, ледве зводили кінці з кінцями. Я притиснула Сашка до грудей і почала голосно ридати, забувши про все. У голові був лише один крик: «Господи, будь ласка, допоможи!» Я не вміла молитися, не знала слів. Але в ту мить я говорила з Богом. Як із рідним. Благала.
І раптом… почувся стук у двері.
Я кинулася відчиняти, не вірячи, що це може бути чоловік. Але за дверима стояв незнайомий чоловік років тридцяти п’яти. Високий, стомлений, з добрими очима.
— Добрий вечір… — почав він, але, побачивши моє обличчя, змовк. — Що трапилося?
Не знаю чому, але я одразу розказала йому все. Від початку до кінця. Він слухав не більше хвилини, потім мовчки відсунув мене і увійшов у хату.
Я йшла за ним, ніби уві сні. Він присів перед Сашком, щось тихо сказав, і — наче диво — мій син затих. А за кілька секунд чоловік повернувся до мене і, розкривши долоню, показав маленьку чорну намистину.
— Ось що заважало вашому синові дихати, — спокійно сказав він. — Він її проковтнув, але вона застрягла неглибоко. Пощастило, що я опинився поруч.
І лише тоді я згадала: так, кілька днів тому я порвала свої старі намиста. Зібрала, як мені здавалося, все… Але одну, найменшу, не помітила.
Звали цього чоловіка Олесь. Він виявився дитячим лікарем. Їхав після чергування, і прямо біля нашого під’їзду його машина раптом заглохла. Не знаючи, що робити, він вирішив попросити телефон — домофона в будинку не було, і він просто постукав у перші двері. У наші.
Телефони, як з’ясувалося пізніше, не працювали у всьому під’їзді — сталася аварія на лінії. Але Олесь, після чашки чаю, на яку я все ж таки умовила його залишитися, вийшов у двір і… машина завелася з першого разу. Ніби нічого й не було.
З того часу я часто думаю: чи це випадковість? Чи все ж таки допомога згори?
Тепер я ходжу до церкви. Ставлю свічку за здоров’я раба Божого Олеся. І, коли дивлюся, як Сашко, уже великий, посміхається мені зі шкільних фотографій, розумію: Бог справді чує. Іноді — навіть без молитви.
