ЛЮБОВ ТЕРПИТЬ, ТЕРПІННЯ ЛЮБИТЬ
Шлюб у мене з Катериною був справжнім, обвінчаним. Того літнього дня, коли ми із весільною процесією підходили до церкви святого Юрія у Львові, зненацька налетів шалений вітер. Де він узявся ніхто не зрозумів, але з Катерини в одну мить зірвалося розкішне покривало, і злетіло, мов білий птах, у вир літнього вітру. Покривало закружляло у хмарах і впало в калюжу просто на бруківці. Гості тільки зойкнули від несподіванки. Буря відразу стихла. Я щодуху кинувся до того покривала, але не встиг дістати, поки воно ще не забруднення. Білий шлейф лежав тепер у чорній воді.
Перелякана Катерина крикнула мені:
Іване, навіть не піднімай його! Я цю фату не одягну, ні за що!
Бабусі, що постійно пересиджують на лаві біля церкви, залопотіли: мовляв, не добра то прикмета все життя молодим у бурях і тернях…
У найближчому магазинчику на площі Ринок купили штучну білу квітку й закололи її у Катеринину зачіску. Часу шукати нову фату не було не годиться спізнюватися на власне вінчання!
Ми з Катериною стояли під склепінням храму, тримали вінчальні свічки, давали подружні обітниці перед Богом. А перед цим, як годиться, розписалися у міському РАЦСі, справили гарне весілля для людей
Минуло три роки щасливого подружжя у нас росли двоє діточок, донечка Соломія та син Остап. Все в нас було гарно, жили мирно і дружно.
Та через десять років у наш дім постукала молода жінка.
Катерина завжди була гостинною господинею всіх, і знайомих, і чужих, зустрічала по-українськи: з хлібом-сіллю, щедро пригощала, наливала чаю, дарувала душевність. Але цього разу гість зявилася у незвичний час, коли мене вдома не було.
Катерина зразу, з жіночої натури, оцінила незнайомку: красиву, струнку, дуже молоду й усміхнену.
Доброго дня, Катерино. Мене звуть Лада. Я майбутня дружина… вашого чоловіка, ввічливо й спокійно сказала незнайомка.
О, як цікаво! розгубилася Катерина.
І давно Іван у тебе, даруйте, в залицяльниках? іронічно перепитала вона.
Вже давно, впевнено мовила Лада. Та тепер я не можу зволікати. Ми з Іваном чекаємо на дитину.
Мда… Просто сюжет для української драми! Жінка, коханка, байстрюк… А ви знаєте, що ми з Іваном обвінчані, у нас діти це ж не жарт, спробувала напоумити Катерина.
Я все знаю. Але у нас з Іваном любов, і вона назавжди! Ви ж можете розвінчатися він вам не вірний. Можна так, переконувала Лада.
Дівчино, не раджу тобі влазити в чужу родину! Ми й без тебе дамо собі раду, почала злитись Катерина. Прощавайте!
Лада знизала плечима і швидко пішла.
Катерина зачинила двері і відчула, як тривога стискає серце. Вона почала згадувати, як останнім часом Іван став відчуженим, частіше затримувався на роботі, став ходити на «рибалку», хоча раніше цим не цікавився… В домі зявилася напруга, як не мовлене слово у повітрі…
Але Катерина відігнала погані думки. Може, це лише мої підозри?
Ввечері, після смачної вечері, Катерина набралася сміливості:
Іванку, ти кохаєш когось? спитала стиха.
Кохаю, насторожився Іван.
Сьогодні твоя… Лада прийшла. Це серйозно? Катерина боялася його відповіді.
Я негідник… Не можу без Лади жити, задихаюсь без неї! Пробував усе розірвати не зміг. Пробач мені, Катерино, відпусти мене.
Відпускаю… тихо мовила Катерина, вже розуміючи, що апеляції марні. Життя розставить все на свої місця.
Іван пішов до Лади.
Я тоді їздив до храму по пораду до отця Петра. Священник уважно вислухав і сказав:
Любов усе терпить, не перестає! Памятай ці слова святого письма. Ти можеш розвінчатися, бо чоловік твій зрадив присязі. А можеш все простити й молитися, і чекати його. Дороги Господні незвідані.
Минуло два місяці, і Катерина відчула, що під серцем носить дитину це була дитина Івана. Катерина сприйняла це як знак: може, Іван повернеться, покається згодом… І так вона жила тихо й терпляче, аж поки не народився синок.
Моя теща запропонувала назвати сина Маркіян мовляв, хай повернеться твій Іван, все може бути в житті…
Добре, що мама Катерини допомагала: з дітьми бавилася, годувала, любила їх, передавала мудрість.
Іван не забував Соломію й Остапа привозив подарунки, возив їх на відпочинок під Трускавець, залишав у Катерини на карточку чи готівкою по дві-три тисячі гривень на місяць. Але Катерина суворо заборонила дітям розповідати про народження Маркіяна. Та послухають старшу сестру?.. Соломія все татові й розказала.
Іван був переконаний, що Катерина влаштувала особисте життя, і якось занепокоївся. Навіть не допускав думки, що це його рідний син…
Тим часом Лада лежала на збереженні у Львівському обласному перинатальному центрі. Я їздив то за ківі, то за квашеною капустою, то шукав якийсь особливий крейдяний камінь для Лади їй не вистачало кальцію, і вона його гризла із задоволенням… Але все завершилося бідою: Лада народила мертву донечку. І друга її вагітність закінчилася викиднем.
Всі ці втрати були нестерпними для Лади їй хотілося паузи. Доля ж мала інший задум…
Я старався бути поряд підтримував Ладу, почував себе винуватим. Кожному своє…
А до Катерини став навідуватися її друг дитинства Валентин. Колись в університеті він був закоханий у Катерину, навіть руки й серце пропонував після диплому, але Катерина завжди бачила у ньому доброго друга: дуже навязливий, серйозний, мамин синочок. Подругам він подобався, але я, як тільки зустрів Катерину, відправив Валентина «у відставку». Думав, назавжди. Виявилося не зовсім…
Осінь. Катерина їхала в маршрутці і дивилася на мокрі львівські вулиці. Сумно було на душі. До неї підсів чоловік:
Можна до вас? спитав.
Будь ласка, Катерина навіть не подивилася.
Сумуєте, пані? не відставав той.
Катерина зітхнула. А вам яке діло?..
Та чоловік продовжував:
Катрусю, привіт! Що ти така сумна?
Катерина здивовано повернулася:
Валю? Та невже це ти! Сто років не бачились! Де був, що нового?
Валентин запросився в гості дружина, мовляв, не сваритиметься? Катерина махнула рукою заходь! По дорозі Валентин купив вина, фруктів, смаколиків для дітей.
За вечерею Катерина виговорилася. Валентин терпляче слухав усе, співчував. На прощання Катерина поцілувала його в щоку за участь.
Виявилося, Валентин так і не одружився, дітей не мав. Приходив у гості частенько, приносив подарунки Катерині й дітям квіти. Катерина зразу все розставила: «Приходь, але я чекаю чоловіка і жодних вольностей не буде». Валентин був щасливий навіть з такою роллю, казав: «Буду для дітей дядьком, а тобі братом».
У моїй новій сімї нарешті народилася здорова донечка ми з Ладою назвали її Богданкою, від слова «Богом дано». Лада з головою поринула в материнство довгоочікуване і вистраждане. Та все частіше згадувала розмову з Катериною: важке це чуже щастя… Лише після народження Богданки вона усвідомила, яке горе принесла у чужу сімю. Хотілося впасти навколішки й просити прощення!
Я дуже полюбив донечку купував іграшки, купав, ночами колисав Лада не натішиться таким татом.
Час летів…
Минуло пять років.
Катеринині діти підросли, ми всі змінилися. Але сталося лихо Лада тяжко захворіла. Тридцять років а мусила лежати в ліжку, лікарня і постійні процедури… І я, і всі були розгублені.
Коли лікарі сказали, що допомогти вже не можуть, Лада попросила мене відвезти її у дім Катерини.
Довези мене до Катерини Благаю.
Я здивувався, але послухався. Катерина знала, що Лада невиліковно хвора донька Соломія розповіла. Коли я подзвонив і попросив дозволу на зустріч, Катерина не відмовила.
Я заніс Ладу на руках до їхнього дому. Всі зібралися, чекали пояснень.
Катерина, склавши руки, кивнула клади на ліжко. Я обережно вклав Ладу, підклав подушку.
Залиште нас із Катериною, ледь чутно попросила Лада.
Всі покинули кімнату.
Катерина підійшла ближче, подивилась на хвору «В гробу і кращі лежать», майнула думка.
Сіла на край ліжка.
Пробач, якщо зможеш, Катерино! Ось і дочекалася я Божої кари… Одне прошу: забери до себе Богданку! Більше в мене нікого, крім Івана… і тебе. Обіцяй, що ви з Іваном виростите дівчинку разом сльози текли по її щоках.
Катерина взяла Ладу за руку:
Ладо! Не Бог карає, а ми самі! Я давно тебе пробачила! За Богданку не хвилюйся не залишимо! А ще живіть із Іваном тут, доки треба. Важко всім. Я обіцяю: ти видужаєш! Треба лише вірити й не боятись!
У домі Катерини, як у казковому українському родинному домі, місця вистачило всім. Всі доглядали Ладу. Найбільше Валентин. Він від першого дня дбайливо ставився до Лади не помітив, як закохався у неї. Богданку називав «сонячною ромашкою». Дівчинка дійсно була чудо!
Лада захотіла жити, кожен день ставав для неї новою надією. Катерина вселила віру. Лада хапалася за цю надію, боролася з хворобою…
Минуло півроку непростого лікування, важких процедур. Лада вже самостійно виходила у двір, вдихала на повні груди, ловила обличчям сонце й посміхалася. Життя поступово поверталося…
Лада думала про Валентина. Івана вона не розлюбила, але зрозуміла: чужий чоловік не трож! Цей урок Лада вивчила назавжди! А Валентин гарна, чуйна людина. Доньку прийняв як рідну. Живуть і такі родини. Лада пообіцяла собі не дозволить згаснути цій любові, а зробить так, аби вона лише зростала…
Нарешті, одного дня Лада сказала за вечерею:
Катерино, Іване! Ми з Богданкою і Валентином їдемо. Дякуємо за прихисток, тепло, турботу та любов. Таких людей я ще не зустрічала і, мабуть, не зустріну. Дякую вам!
Ми з Катериною переглянулись. Ще раніше я мав розмову з Катериною:
Катрусю! Чим би життя не обернулося, я хочу бути з тобою. За твій вчинок, за твою доброту і велику душу я тобі безмежно вдячний! Примеш мене? Я прошу прощення й стану для тебе кращим чоловіком!
Як думаєш, Іване? Прийму! Ще й я у тебе вибачення проситиму видно, була не надто уважною жінкою… Життя мудре як не хочеш, а навчить.
А як із Богданкою? Вона ж любить тебе, турбувалась Катерина.
Вона моя донька! Вона завжди буде мати місце у нашій родині, запевнив я.
Валентин, Лада і Богданка прощалися. Перед відїздом Лада підійшла до мене:
Люби свою Катерину понад усе! Не ображай її. Я памятатиму про тебе, Іване!
Будь щаслива, Ладо, відповів я.
…І ось, записуючи ці рядки, думаю про те, чого навчило мене життя. В любові багато терпіння, як у добрій українській родині. Щастя там, де є прощення і віра. Терпи, прощай і доля винагородить тебе сторицею.
