**ЩОДЕННИК**
Коли Сергій пішов від мене, я застигла, мов паралізована. Забрав усі наші заощадження, які ми збирали на власне житло, та зник. Просто розтанув у повітрі, немов ніколи не було ні мене, ні нашої піврічної донечки. Залишилася я сама у найманій хаті, без копійки, з дитиною на руках і без найменшої надії.
Якраз того дня, коли мені здавалося, що остання опора вже впала, у двері постукали. Відчиняю — а на порозі стоїть вона, моя свекруха Ганна Миколаївна. Та сама, з якою у нас завжди були холодні, гострі, майже ворожі стосунки. Я навіть здригнулась, чекаючи докорів. Та замість отрути в її голосі почула тверде:
— Збирай речі. З дитиною переїжджаєш до мене.
Я пробувала відмовитися. Ми стільки років ледве терпіли одна одну, здавалося, нічого доброго з цього не вийде. Але вона не дала мені й слова вставити:
— Ти не чужа. А мала — моя онука. Ходімо. Я не залишу вас на вулиці.
Навіть моя рідна мати сказала, що місця в неї нема — мовляв, старша сестра з дітьми вже живе у неї, і так важко. А тут — свекруха, від якої я, признатися, чекала останньої підтримки. Я не знала, що відповісти, лише прошепотіла:
— Дякую вам…
Ганна Миколаївна взяла донечку на руки, заглянула їй у вічка й промовила:
— Ну що, сонечко, поживеш тепер із бабусею? Читатимемо казки, гулятимемо, косички заплітатимемо…
Я стояла, мов укопана. Ця жінка ще зовсім недавно називала мою доньку «найденим дитям» і твердила, що я навмисне «запхала» її сина у шлюб. А тепер — ось вона, вся ніжність і турбота.
У її хаті вона віддала нам із донечкою найбільшу кімнату, а сама перебралася до маленької. Ввечері приготувала на пару овочі й курку, поставила на стіл і строго глянула:
— Ти годуєш грудьми. Харчуйся правильно. Хочеш смаженого — будь ласка, але для дитинки краще так. А ще я купила дитяче харчування — якщо не підійде, скажи, придбаємо інше.
Я не витримала — розплакалася. Від тепла, несподіванки, болю, вдячності. Вона підійшла, обняла:
— Тихше, доню. Чоловіки… що з них узяті? І мого батька Сергій не знав — я сама його виростила. Не дозволю, щоб і ти сама тягнула. Усе буде добре, лиш тримайся.
Я прожила з нею шість років. Моя свекруха стала не просто рідною людиною — вона замінила мені матір, якої, як виявилося, у мене й не було. Ми виростили донечку разом, а потім я вийшла заміж вдруге — за чоловіка, який прийняв і мене, і мою дитину.
На весіллі Ганна Миколаївна сиділа на місці матері нареченої — адже саме нею вона й була. Зараз моя дівчинка вже школярка, а я ношу під серцем другого малюка — сина. І свекруха, моя найнесподіваніша опора, щодня питає: «Коли ж він уже з’явиться, мій онук-богатир?»
Ось так. Чоловік пішов, а його мати лишилася. Лишилася, коли більше ніхто не захотів бути поруч. Хіба це не справжня родина?
**ВИСНОВОК:** Іноді найглибші зв’язки народжуються там, де їх найменш чекаєш.
