Тої осені, коли чоловік пішов, залишивши мене з немовлям, до дверей постукала його мати. Її «пропозиція» заморозила мені кров у жилах.
Був звичайний вечір. Я ледве-не-ледже вклала донечку спати, нарешті присіла на хвилинку, налила собі чаю, що встиг охолонути. Весь день не було ні хвилини, щоб перевести подих. Годувати малу — це не просто годувати. Це цілий світ, що вимагає тебе цілком: кожну клітинку, кожну думку, кожну секунду сну. Відколи мій чоловік пішов — просто взяв і зник — я жила як у тумані. Нічні сльози в подушку, рахунки, які неспроможна сплатити, вічний страх і самотність. Та була вона. Моя донечка. Крихітна істота, заради якої я трималася за кожен новий день.
Раптом — стук у двері. Різкий, настирливий. Відкриваю, а там — свекруха. Я навіть не впізнала її спершу — відколи зник її син, вона жодного разу не дала про себе знати. А тепер — стоїть, ніби нічого й не трапилося.
Я мовчазно впустила її. Сіли. У кімнаті повисло напруження, наче повітря згустилося. Вона дивилася на мене, примружившись, немов лікар на безнадійного хворого. І раптом заговорила.
— Знаю, тобі важко, — почала вона. — Залишилася сама, без чоловіка, без грошей, з дитиною на руках. Та я прийшла з пропозицією. Краще сказати — з рішенням. З тим, що треба зробити.
Слова впали, наче камені. Не «як допомогти», не «чим підтримати», а що я маю зробити. Серце стиснулося від передчуття лиха.
— Віддай нам дитину, — промовила вона. — Ми з чоловіком виховаємо. Ти ще молода, у тебе буде нова родина, нове життя. А дівчинка — ми про неї подбаємо.
Я завмерла. Здалося, що ось-ось звалюся.
— Вибачте… Що? — ледве видихнула я.
— Ти не справляєшся, це очевидно. Дитя потребує стабільності, дорослих, які дадуть їй усе необхідне. А ти що? Ні грошей, ні опори, ні майбутнього. Хічаєш і далі мучитися? А мала страждатиме через тебе.
У вухах задзвеніло. Я стиснула руки на животі, ніби оберігаючись. Це не була турбота. Це був ультиматум — забрати мою дитину й видати це за милосердя.
— Ви хочете, щоб я… відмовилася від власної дитини? — пролунало з моїх уст, а в горлі стояв гіркий ком.
— Так. Це буде правильно. Вона отримає те, чого ти не зможеш їй дати. А ти — звільнишся.
Пам’ятаю, як підвелася. Як затремтіли коліна. Як подивилася на неї — на жінку, що тримала мого чоловіка під каблуком все життя, маніпулювала, звинувачувала, ламала його волю, а тепер наважилася зламати й мою.
— Ідіть. Зараз же, — вимовила я рівно. Хоч усередині палало.
— Подумай, — додала вона. — Поки не пізно.
— ГЕТЬ! — голос розірвався.
Вона пішла. А я зачинила двері, сповзла по стіні й довго сиділа на підлозі, обіймаючи свою сплячу дитину. Серце калатало, ніби я пройшла крізь бурю. Я торкалася крихітних пальчиків і шепотіла:
— Нікому. Нікому тебе не віддам.
Тієї ночі я не зімкнула очей. Я думала про те, як легко деякі люди готові забрати те, що тобі дорожче життя. Згадувала, як носила її під серцем, як тремтіла на кожному лікарському огляді, як вперше приклала до грудей. А тепер хтось вирішив, що я негідна бути її матір’ю — лише тому, що мені важко.
Так, мені важко. Так, я плачу вночі. Так, у мене порожня шафа й борги. Але це моя дитина. І я б’юся за неї кожного дня. Видираю з себе шматки, аби прогодувати. Вчуся бути сильною — заради неї. Тримаюсь — заради неї.
Я не ідеальна мати. Але я справжня. І краще бути справжньою, ніж зручною. Краще бути бідною, але люблячою, аніж віддати дитину тим, хто вважає її реччю, яку можна передати з рук у руки.
Відтоді я більше ніколи не відчиняла їй двері. І не жалкую. Тому що тієї ночі я зрозуміла: у цьому світі я можу залишитися зовсім сама, але свою дитину я ніколи не зраджу.
