Примітив чужу дружину
***
Коли стали жити разом, Андрій Дудник показав себе людиною мякою, поступливою, без твердого характеру.
Всі його дні залежали від того, з яким настроєм він прокидався. Іноді чоловік прокидається бадьорим і веселим, цілий день жартує та сміється.
Однак більшу частину життя Андрій проводить у важких роздумах, постійно пє каву і ходить по хаті, хмурий як грозова хмара. Що, в принципі, нормально для людей творчої натури. А він саме такий: Андрій викладає в сільській школі в околицях Полтави, веде уроки малювання, праці, а інколи заміняє вчительку музики, коли та на лікарняному.
Йому тягне до мистецтва. В школі йому не вдається розкрити свої потенціал, тому «віддушиною» став дім Дудник облаштував там майстерню, в найсвітлішій і найбільшій кімнаті. Яку, до речі, Марта приглянула для дитячої кімнати майбутніх дітей.
Та хата по документам належала Дуднику, тож Марта не сперечалася.
Андрій наставив у кімнаті триноги з мольбертами, розкидав фарби й глину, і творив: малював, ліпив, випалював…
Міг до ночі писати чудернацький натюрморт, а вихідними годинами майструвати незрозумілі фігурки.
Свої «шедеври» не продавав, усе залишалося в домі. Тому стіни були майже повністю увішані картинами (які, чесно кажучи, Марті не подобались), а шафи й полиці ломилися від глиняних фігур.
І якби це справді були гарні речі, та ні.
Декілька друзів-художників і скульпторів, з ким Андрій навчався у Львові, іноді приїздили у гості мовчали, зітхали й відводили погляд, розглядаючи його витвори.
Ніхто жодного разу не похвалив.
Лише Лев Герасимович Печерський, найстарший із знайомих, якось вигукнув після пляшки калинової настоянки:
Боже мій, що це за мазня! Я не побачив жодної цінної роботи в цій хаті. Хіба що господиня чудова…
Андрія сильно зачепила ця критика. Він закричав, тупнув ногою і наказав дружині вигнати грубіяна за паркан.
Геть з мого дому! верещав він. Ти не маєш до мистецтва жодного стосунку! Я все зрозумів: у тебе руки трусяться від горілки, тому ти заздриш!
Лев Герасимович поспішно побіг сходами, ледве не впавши, і затримався біля хвіртки. Марта його наздогнала, вибачаючись за Андрія:
Не приймайте це близько до серця. Не варто було критикувати, я й сама винна, що не попередила.
Не виправдовуйся, дитино, зітхнув Лев. Все гаразд, поїду додому. Жаль вас у вас гарна хата, та оці моторошні картини її псують! І ці покороблені глиняні фігурки… Їх би ховати, а він пишається. Я знаю з таким складно жити. Адже те, що ми створюємо, це віддзеркалення душі. А в Андрія вона така ж порожня, як і його полотна.
Він поцілував руку Марті на прощання й пішов.
Довго Андрій не міг заспокоїтись кричав, трощив «скульптури», рвав власні картини. Місяць проходив зі злості, поки не охолов.
***
Марта ніколи не перечила чоловікові.
Вона вирішила, що з часом народяться діти й коханий відкладатиме свої захоплення. Хіба поки нехай займається натюрмортами.
Спочатку після весілля Андрій намагався бути зразковим чоловіком: приносив додому зарплату, купував свіжі овочі, дбав про молоду дружину.
Та згодом це припинилося. До дружини охолов, гроші перестав нести в хату, всі турботи про дім і господарство лягли на Марту. А ще город, курник з курми та свекруха лежали на її плечах.
***
Новина про можливу дитину Андрій сприйняв з захватом. Та радість була передчасною: за тиждень Марта захворіла, потрапила до лікарні й втратила дитину на ранньому терміні.
Почувши це, Андрій став ще нервовіший, кричав на дружину, зачинявся в хаті.
Марта після лікарні ледве ноги додому принесла, мов тінь, але найгірше чекало вдома: чоловік не впускає.
Відчини, Андрію!
Не відкрию! відповідав тихо з-за дверей. Ти мала народити мені дитину. Не впоралася! Мама через це у лікарні з серцем! Чого я на тобі женився? геть із двору! Більше не хочу з тобою жити.
Очі у неї потемніли, Марта сіла просто на ґанку.
Та як же так, Андрію… Мені ж теж боляче! Відкрий!
Чоловік не відповідав і Марта сиділа біля порога до вечора.
Нарешті двері скрипнули Андрій вийшов, худий від стресу, замкнув на засув хатню двері, шукаючи ключ але не знаходячи його він взагалі не пам’ятає, де що лежить, все питав у Марти.
Не озираючись, Андрій попрямував до хвіртки.
Марта зайшла в хату і одразу впала на ліжко.
Всю ніч чекала чоловіка. На ранок прийшла сусідка і повідомила страшну новину: свекруха не пережила серцевого нападу.
Це зламало Андрія він звільнився з роботи, ліг у ліжко й зізнався дружині:
Я ніколи тебе не любив. Женився через маму вона хотіла онуків. Але ти зіпсувала нам життя, я ніколи не пробачу.
Марта ледь стримувалась від сліз, але вирішила не кидати чоловіка.
Минали дні, краще не ставало. Дудник відмовлявся вставати, пив лише воду, від їжі відмовлявся. Виразка загострилась, зник апетит, накотилась апатія.
Згодом він узагалі перестав вставати, скаржився на слабкість, а незабаром подав на розлучення їх розвели.
Марта рясно ридала.
Намагалась обійняти Андрія, поцілувати, але той відмахувався і бурмотів, що як тільки одужає, вижене геть. І що саме вона зруйнувала його життя.
***
Марта не могла піти від чоловіка, бо не мала куди.
Мати, яка із захватом видала дочку заміж ще зі школи, залишившись сама, одразу втекла до давнього залицяльника на південь, десь під Одесою. Все в неї склалось добре, вона швидко продала дім і поїхала до нареченого, залишивши Марту без даху над головою.
Так дівчина потрапила в пастку обставин.
***
Настав день коли у хаті закінчились усі продукти. Марта зібрала останні крупи, зварила ще одне яйце від курки-несучки, і годувала Андрія рідкою кашею та жовтком, протертим до пюре.
Колись могла б годувати з ложечки власну дитину, якби не тягала тяжкі відра на город, не складала дрова.
Та мусила догоджати колишньому.
Я піду недалеко, на ярмарок. Може, курку продам чи виміняю на продукти.
Андрій, лежачи на ліжку, мовив:
А навіщо продавати? Звари з неї бульйон набридла ця каша!
Марта, смикаючи край своєї тонкої сукні (тієї, що в ній і на випускному була, і заміж виходила), відповіла стиха:
Я не зможу… Спробую виміняти чи продати. Сусідам вже віддавала курей, але ця Плямистка привязалась до мене.
«Плямистка»! зневажливо пробурмотів Андрій. Ти ще й імена петухам та курям даєш?! На що ти здатна…
Марта прикусила губу, опустила очі.
То кажеш на ярмарок? трохи пожвавішав Андрій. Захопи пару моїх робіт може, куплять?
Марта швидко сховала погляд, мовила:
То ж дорогоцінні для тебе речі
Бери! наполіг він.
Вона взяла дві свищики у формі пташок і круглу керамічну скарбничку-свиню, якою Андрій пишався.
Вмить вибігла з хати, сподіваючись, що Андрій не вийде слідом.
Статуетки ще можна якось спробувати продати, а картини ні, їх соромно показати людям.
***
День був спекотний. Марта, як не одягайся легко, все одно вкрилася потом. Обличчя блищало, чубчик прилип до лоба.
В селі був ярмарок.
Марта й сама не памятає, коли востаннє гуляла. Здивовано дивиться на строкатий люд, крамниці, прилавки…
Мед із пасік, рушники з вишивкою, вареники, шашлик запахи аж паморочать. Скрізь музика, сміх, дитячий гамір.
Марта підійшла до останньої лавки, пригорнула до себе торбинку з куркою, погладила її.
Було шкода віддавати Плямистку з нею повязано стільки теплих моментів.
Колись знайшла знесилену курку, підлікувала, потім та швидко звикла, бігала за господинею.
Плямистка стала улюбленицею завжди підбігає, варто зайти у двір.
І цього разу, курка дивилася з цікавістю на довколишній люд.
***
Баба торговка озирнулась:
Купи сережки, доню! Є і з мельхіору, і срібло, і під золото.
Дякую, я хочу курку продати, гарно несе яйця, ввічливо сказала Марта.
Курку І куди я її почала торгівка, як раптом молодий чоловік поруч зацікавився:
А дай-но глянути.
Марта подала живу Плямистку в руки незнайомцю.
За скільки віддаєш? Так дешево яка хитрість?
Під його уважним поглядом Марті стало ще ніяково.
Вона трохи накульгує, але гарна несучка.
Гаразд, беру. А це що?
Він кивнув на глиняні роботи.
А це Свищики і скарбничка.
Він розглянув свиню, усміхнувся:
О, ручна робота, цікаво.
Так. Я дешево віддам, потрібні гроші.
Я все візьму. Люблю щось незвичне.
Торгівка з прикрасами фиркнула:
Денисе, навіщо тобі? Іди краще до брата, допоможи із шашликами.
Марта, отримавши гроші, раптом злякалася:
Ви шашликами торгуєте? Я тоді курку не продам!
Пробувала повернути Плямистку, але Денис ухилився.
Заберіть гроші назад! Марті аж голос затремтів. Не можна її на шашлик! Вона не мясної породи!
Я ж не збираюсь на шашлик! Подарую мамі, вона тримає курей.
Не жартуєте?
Ні, Денис доброзичливо всміхнувся. Можеш приїхати й відвідати Плямистку. Я і не знав, що кури можуть мати імена.
***
Марта вже йшла додому, коли її наздогнав автомобіль, Денис відкрив вікно:
Почекайте… А ще матимете такі статуетки? Я б купив на подарунки.
Марта, щурячись від сонця, всміхнулася:
У нас їх вдома вистачає!
***
Дудник у ліжку почуляв голоси й застогнав:
Хто там, Марто? Принеси води.
Гість кинув оком на картини:
Неймовірне! Хто це малював? Ви? спитав господиню.
Я! з ліжка озвався Дудник. Не малював, а писав! Діти на асфальті малюють, а я пишу!
Що вам до моїх картин? сердито додав.
Вони мені сподобались, хочу купити. А ці скульптури?
Також мої! проголосив Дудник. Тут усе моє!
Він зліз з ліжка, трохи кульгаючи, і підійшов ближче.
Цікаві етюди, сказав Денис, зорячи на Марту.
Поки Андрій захлинаючись вихвалявся, Денис нишком поглядав на дівчину, помічаючи її скромність і ніжність.
Епілог
Марта була здивована «тимчасовим зціленням» колишнього чоловіка.
Виявилося, Дудник зовсім не хворий! Варто було знайтися комусь, хто «зацікавився» його мистецтвом як усі хвороби вмить відступили.
Денис приїжджав щоразу, купував ту чи іншу картину, потім статуетки.
Дудник, побачивши такий попит, знову замкнувся у майстерні.
Тільки не здогадувався, що Дениса цікавили зовсім не «шедеври», а дружина Андрія, вже колишня.
Після кожної покупки Денис довго стояв біля порогу, розмовляв із Мартою. Між ними виникла симпатія, а далі почуття.
Врешті, Денис забрав із дому Андрія найцінніше Марту.
Саме через неї і приходив.
Повертатися додому Денис кидав картини у піч, а керамічних «монстрів» складав у мішок, не знаючи, куди подіти.
Памятав щире Мартине обличчя, легку сукню на ярмарку, сумку з плеча. З першого погляду зрозумів його доля прийшла.
Він дізнався, як важко живеться дівчині з диваком, який возомнив себе творцем, і вирішив діяти.
Ось так і приїжджав до них щодня купував щось, лише щоб знову побачити Марту. Урешті-решт, вона зрозуміла.
***
Дудник не очікував такого фіналу.
Денис, який так активно купував «творіння», перестав зявлятися, коли забрав Марту.
Дудник чув, подейкували в селі, пара побралася. Відчув гіркоту дати себе так обдурити.
Справді, хорошу дружину знайти важко, а Марта була саме такою.
Лише тоді зрозумів, що втратив найдорожче бережливу, дбайливу дружину.
Хто ще терпітиме та ще й жалітиме? Марта не просто терпіли, а й дбала, майже як мати. А яка ж вона гарна!
А він, дурень, таке скарбище втратив.
Дудник хотів було опустити руки та подумав: кому тепер варити йому яєчка? Кому брати склянку води? На кого тепер залишити всю хату й господарство…
