Він не встиг посадити дерево. Я зробила це за нас
Оксана сиділа за старим дерев’яним столом у вітальні, тримаючи в руках кишеньковий годинник чоловіка. Вони були важкими, з потертим сріблястим корпусом і тріснутим склом. Стрілки зупинилися на пів на шосту — час, який нічого не означав. Або означав занадто багато. Вона крутила його в пальцях, ніби намагалась оживити.
— Що ти приховував, Дмитре? — прошепотіла Оксана, дивлячись на циферблат. — Ти завжди носив їх, навіть коли вони зламались. Чому?
Дмитро помер три місяці тому. Серцевий напад — раптовий, як удар блискавки. Оксані було тридцять два, йому — тридцять п’ять. Вони щойно почали мріяти про майбутнє: про дітей, про подорожі, про маленький садок біля будинку. Але час зупинився. Як ці годинники.
Оксана зітхнула й поклала їх. Вона хотіла розібрати речі чоловіка, але кожен светр, кожна книга повертали її до нього. Годинник був останньою загадкою. Дмитро ніколи не розповідав, звідки вони. Лише говорив: «Це важливо, Окс». І все.
Вона підвелась, підійшла до вікна. Їхній будинок у передмісті тонув у осінньому листі. Сусідські дітлахи ганяли м’яча, десь гавкав пес. Життя йшло далі, але для Оксани воно ніби завмерло.
— Годі, — сказала вона собі. — Треба жити далі. Хоч би його заради.
—
Оксана не була з тих, хто легко здається. До шлюбу вона працювала флористом у міській квіткарні, складала букети, від яких люди посміхалися. Дмитро жартував, що вона «приборкує квіти». Сам він був інженером — мовчазним, але з теплими очима. Познайомились вони випадково: Оксана впустила горщик з фіалкою біля кав’ярні, а Дмитро, що проходив повз, допоміг зібрати уламки.
— Не переймайся, квіточка виживе, — сказав він тоді, посміхнувшись. — А от ти, здається, у шоці.
— Це мій найкращий горщик! — обурилась Оксана, але тут же розсміялась. Його спокій був заразливим.
Так почалась їхня історія. Через рік вони одружились, купили будинок у передмісті, завели кота на ім’я Вуглик. Мріяли про дитину. Але доля вирішила інакше. Півтора роки тому Оксана втратила дитинку на п’ятому місяці. Дмитро був поруч, тримав її за руку, мовчав — але його мовчання було голоснішим за будь-які слова. Вони не говорили про той біль, просто жили далі. А тепер його не стало.
Годинник лежав на столі, як нагадування про нерозказане. Оксана взяла його і рішучо вийшла з дому. У місті був старий годинникар, про якого Дмитро колись згадував. Може, він знає, у чому справа.
—
Майстерня годинникаря була у вузькому провулку. Вивіска гласила: «Годинники і час. Ремонт». За прилавком сидів дід із густими бровами і добродушною посмішкою. Його звали Семен Петрович.
— Добрий день, — сказала Оксана, кладучи годинник на прилавок. — Вони не йдуть. Можете полагодити?
Семен Петрович надів окуляри й уважно оглянув годинник.
— Гм, старовинна річ, — пробурчав він. — Німецькі, початок ХХ століття. Звідки вони в вас?
— Це… мого чоловіка. Він… дуже їх цінував.
Дід кивнув, ніби зрозумів більше, ніж вона сказала. Він обережно відкрив задню кришку й насупився.
— Тут щось є, — сказав він, дістаючи складений аркуш паперу. — Схоже, лист.
Оксана завмерла.
— Лист? Який лист?
— Не знаю, — знизав плечима Семен Петрович. — Але годинник не йде, бо механізм заіржівлений. Полагодити можна, але це займе пару днів. А лист… він ваш.
Він простягнув їй пожелтілий папірець. Оксана взяла його тремтячими руками, але не наважилась розгорнути.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Я зайду за годинником пізніше.
—
Вдома Оксана довго сиділа з листом у руках. Кіт Вуглик терся об її ноги, муркотів, але вона не помічала. Нарешті, глибоко вдихнувши, вона розгорнула папірець. Почерк був Дмитровий — акуратний, з легким нахилом.
«Моєй дитині, яку я ніколи не побачу.
Пробач, що не зміг тебе захистити. Я обіцяв твоїй мамі, що ми будемо сім’єю, але життя вирішило інакше. Знаєш, я завжди хотів посадити для тебе дерево. Клен, як той, що росив у мого діда. Він казав, що дерево — це життя, яке триває. Якщо ти це читаєш, значить, я не встиг. Але мама зробить це за мене. Вона сильна, моя Оксано. Бережи її, добре?
Твій тато, Дмитро».
Сльози котилися по щоках Оксани. Вона притиснула лист до грудей, ніби могла обійняти Дмитра через ці слова. Він написав це після їхньої втрати, але не показав їй. Чому? Щоб не турбувати рану? Чи щоб залишити їй надію?
— Ти завжди усе робив по-своєму, — прошепотіла вона, усміхаючись крізь сльози. — Гаразд, я посажу твій клен.
—
НаступногоНаступного дня Оксана посадила клен біля будинку, а потім пішла до парку, де Дмитро колись запропонував їй руку і серце, і, усміхнувшись до неба, прошепотіла: “Ми все зробили, любове, як ти хотів.”
