Олег працював у своєму кабінеті, коли задзвонив телефон. На екрані – дружина. Він здивувався: вона рідко дзвонила йому серед дня.
— Привіт, Марічко. Щось трапилося? Я трохи зайнятий, — відповів, відірвавшись від монітора.
— Трапилося, — її голос був схлипуючим, тремтливим. — Нас вигнали. Нам більше нема де жити!
— Що?! — Олег аж підскочив. — З квартирою щось сталося? Пожежа? Крадіжка?
— З квартирою все гаразд… просто нам більше заборонено в ній жити, — прошепотіла Марія.
— Як це — заборонено? Хто може заборонити нам жити у нашій квартирі?!
— А хто ж… твоя мати! — раптом випалила вона, і в її голосі було все: біль, образа, розпач.
Колись, багато років тому, вони з Марією переїхали до Львова з дітьми. Старшій було сім, молодшій — п’ять. Починали з оренди, працювали без перепочинку. Потім удача посміхнулася: батько Олега несподівано отримав у спадок квартиру від далекого родича.
— Живіть, — сказав тоді дід. — Я пенсіонер, податки не гризуть, власність на мене, але ми вам заважати не будемо.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Жили. Вже вважали квартиру своєю — хоч і формально не їхньою. Лише Марія все одно жила з відчуттям тривоги.
— Ми все вклали сюди, а документів на нас немає, — казала вона чоловікові.
— Не хвилюйся. Наталя в батьків, ми тут. Хто нас вижене? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше — вигнали. І не чужі, а рідні.
Початком усього став ювілей батька. Приїхали, відсвяткували. А наступного дня свекруха заявила:
— Ми вирішили: Ігор, наш племінник, буде жити у вас. Він вступив до університету, у гуртожитку тісно. У вас квартира простора. А ще, — додала, — квартира все одно на нас, ми вирішуємо, хто там буде жити.
Марія ледве не проковтнула язика. Але Олег лише кивнув:
— Не проблема. Місця вистачить.
Вона хотіла закричати, але стрималась. Не місце. Не час. Але щось всередині зламалося.
Ігор заселився — як господар. Їв на дивані, лаявся, не прибирав. Псував усе, до чого доторкався. І тоді приїхали батьки Олега. Навідати «онучка». І почалося.
— У Ігоря брудні черевики! — докоряла свекруха. — Чому куртка не випрана?! А пирогів чому нема?!
Вона командувала, як генерал. Готувала, прала, мила. А потім — просто в лоб Марії:
— Я не розумію, як мій син може жити з такою, як ти! Тобі краще піти. Залиш квартиру.
— Куди я піду? У доньок свої родини, оренда дорога…
— Не моя справа. Збирай речі.
Коли Марія відмовилась, свекруха сказала:
— Я все поясню Олегу. Він підпише заяву на розлучення.
Марія мовчки збирала речі й плакала.
Олег дізнався й одразу кинув все.
— Мамо, що це таке?! Ви вигнали мою дружину?!
— Вона зайва. До того ж — п’є!
— Що?!
— Я чула дзвін пляшок у пакеті. Щось приховуєш? Я не дозволятиму таким під своїм дахом. Квартира на мене — і я вирішую.
— Мамо, це Ігор виніс сміття!
— Не перекладай на дитину! Якщо вона ще з’явиться тут — не скаржся.
— Тоді й я піду з нею.
— Ще краще. У Ігоря з’явилася дівчина, буде де жити.
Олег мовчки стиснув кулаки.
— Добре. Два дні.
— Марічко, не плач. Ми все вивеземо — Василь допоможе, є гараж. Усе буде добре. Ми собі житло купимо. Не таке, як мріяли, але — своє.
Через три дні повернулася свекруха з Наталею — із сумками, ніби на війну. Риба, м’ясо, банки, мішки овочів…
— Вони що — з’їхали?! — приголомшено запитала Наталя.
— Пусто… Нема плити… Холодильника… Меблів…
— На балкон винесемо.
— Там дощ! Мамо, тут навіть спати нема де!
Ганна Петрівна набрала номер сина — він не відповідав. Онуки теж не брали трубку.
— Гало, це бабуся… — сказала вона одній із онучок, але в трубці пролунало:
— Більш не дзвоніть сюди!
У квартирі — лише старий брудний диван. І таз у ванній — символ того, як усе закінчилося.
Через півроку Марія готувала вечерю в новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
— Сину, це я… Мама… Ти не дзвониш… Я шкодую. Повертайся. Живіть.
— Ми вже живемо. У своїй квартирі.
— Своїй? Навіщо вам ще квартира? Адже є наша!
— Ваша — це ваша. А в нас своя.
— А онучки? Вони мене кинули!
— Їм нічого не потрібно. У нас усе є. Про ту квартиру більше не згадуйте. І до неї ми більше не повернемося.
Олег натиснув «закрити». Цей розділ його життя завершився. І більше — не відкриється.
