Коли Олеся з’явилася на світ, акушерка сказала мамі, що вона буде щасливою — у сорочці народилася. І до п’яти років Олеся і справді була щаслива: мама заплітала їй коси, читала книжки з малюнками, лише інколи злилася, що Олеся не хоче запам’ятовувати літери. А батько вчив її кататися на велосипеді і брав на дачу, дозволяючи Олесі порулити на ґрунтовій дорозі.
А коли їй виповнилося п’ять років, батьки повідомили, що скоро в Олесі з’явиться братик.
– Буде подарунок тобі на день народження.
Подарунок і справді з’явився прямо на її день народження, відібравши у Олесі усі наступні свята: з самого першого року Андрій став займати особливе місце в їхній родині. Спочатку, бо він був маленьким, а пізніше, бо виявився вундеркіндом.
Читати Андрій навчився раніше, ніж Олеся, яка навіть у двадцять років читала не швидше першокласника (зараз би це назвали дислексією, але тоді таких слів не знали і відправили Олесю в корекційний клас), рахував так, що вчителька математики, побачивши це, схопилася за голову і побігла дзвонити своєму професору Олексію Івановичу, не кажучи вже про те, що Андрій складав, хоча й специфічні, але дуже оригінальні вірші.
Так щасливе життя Олесі і завершилося — у неї тепер не тільки день народження був один на двох з братом, але і все життя крутилося навколо Андрія. Саме Олеся водила брата до школи і на англійську, в басейн і до професора Олексія Івановича, в музичну школу і на поетичний гурток. При цьому коли вона сама захотіла піти на гурток з домоводства, мама обурилася:
– Ти що, хочеш, щоб я звільнилася і сама водила Андрійчика до професора і в музичну школу? Вічно ти думаєш тільки про себе!
І Олеся здалася. Тим більше, якщо вона все робила правильно: не плутала складний розклад Андрія, готувала дві страви на вечерю (Андрій з шести років став вегетаріанцем, а батько й дня не міг прожити без м’яса), та ще коли приносила додому гроші (по вечорах вигулювала сусідських собак), мама її хвалила і гладила по короткій стрижці.
Волосся Олесі обрізали, бо мамі тепер ніколи було його заплітати, треба було вранці повторювати з Андрієм англійську або записувати вірші, які він придумав вночі, а Олеся робила неохайний хвіст з “півнями”, і вчителька писала в щоденнику зауваження. Мама зауважень не любила і відвела доньку до перукарні, де їй зробили коротку стрижку, досить симпатичну, але Олеся все одно всю ніч плакала за своїми косами.
– Ось закінчиш школу і роби тоді, що хочеш, – говорила мама, коли Олеся слабо намагалася щось заперечити на черговий обов’язок, пов’язаний з братом. – Яка тобі різниця, все одно ж нічого не робиш, тільки рецепти читаєш.
Після школи, не тільки Олесиної, але й Андрієвої, вона зовсім не отримала свободи – до того часу, крім того, що вона повинна була готувати йому сніданок, обід і вечерю з підвищеним вмістом корисних речовин, прасувати і прати одяг та виконувати інші побутові дрібниці, Олеся ще стала кимось на кшталт його секретаря. Вона вела розклад брата, стежила за конкурсами й олімпіадами, сортувала його листи. Коли вона натякнула, що хоче піти працювати в притулок для собак, тепер уже не тільки мама, але й Андрій почав її докоряти, скаржачись, що без неї він зовсім пропаде.
І Олеся знову здалася.
Лише одного разу вона повстала проти звичної несправедливості – коли зустріла Бориса.
Борис не був красивим – він був високим, повним, усе життя сидів за комп’ютером і писав коди. Родичі подарували йому собаку в надії на те, що той стане хоч трохи гуляти. Але замість цього він найняв Олесю – так вони і познайомилися. І якось само собою сталося, що дуже скоро після того, як вигуляє його собаку, вона залишалася у нього на ніч.
Мама дзвонила і вимагала йти додому – вона ненавиділа прасувати сорочки, а Андрій тільки в них і ходив. Андрій теж дзвонив і скаржився, що нікому гострити олівці, батько знову приніс пиріжки, а більше і немає що їсти, бо мама на черговій дієті.
– Залиште мене в спокої! – кричала Олеся. – Я вам не служниця!
Борис цілував її в мокрі очі, обіцяв, що одного разу вони одружаться. А потім поїхав в Америку, отримавши вигідну пропозицію по роботі.
– Пробач, – лише сказав він.
Коли оголосили, що Андрій отримує премію, батьки від гордості ледь не луснули – всім сусідам встигли розповісти, мама терміново побігла записуватися в салон краси, а батька особливо цікавила грошова складова, бо дуже вже він хотів купити нову машину, але грошей не вистачало, так що син, може, поділиться з ним.
Додалося клопотів і в Олесі – крім звичних «прибери-передай-принеси», їй довелося вести активну переписку, бронювати квитки на літак, шукати готель, в якому буде басейн і вегетаріанський стіл, ну і так далі. Вона так витомилася, що коли вони прилетіли, і все було готово: і смокінг, і промова, і натовп глядачів вже чекав у залі, – Олеся в зморі поцілувала брата в щоку, стоячи за кулісами, і пішла в зал, сподіваючись, що батьки зайняли їй місце.
Високий охоронець, що стояв у виходу до залу, перегородив їй шлях і промовив:
– Обслуговуючому персоналу туди не можна.
– Що? – не зрозуміла Олеся.
– Почекати свого господаря за кулісами, – пояснив їй інший, молодший, з нахабним оцінюючим поглядом. – У такому лахмітті там нема чого з’являтися.
Олеся опустила очі на свою стару сукню – не те, що в неї не було іншої, просто не встигла переодягтися. Але все ж вона не виглядала занадто невнятно, так що справа була зовсім не в сукні, а в тому, що її і справді прийняли за обслуговуючий персонал. Втім, вони недалеко від істини – служниця, вона служниця і є.
Брат глянув на неї довгим здивованим поглядом, і на мить Олесі здалося, що зараз він скаже цим охоронцям: «Пропустіть, це моя сестра!». Але брат промовчав – ведучий вже голосно називав його ім’я, і він пішов до сцени, навіть не озирнувшись на Олесю.
Вона присіла на низький стілець у стіни, прикрила очі, прокручуючи в голові список справ: встигнути забрати костюм з пральні, забронювати готель і вечерю в ресторані, розсортувати електронну пошту – вона вже два дні туди не заглядала. Скільки ж привітань зараз посиплеться – мамо рідна, як же вона це все читатиме!
Що там говорив Андрій, вона не слухала – вчора він вже репетирував перед нею промову, і, звичайно ж, вона була ідеальною. Все як завжди – дякую батькам, дякую педагогам, я готовий трудитися на благо батьківщини та світової гармонії. Пам’ять у Олесі була відмінна, краєм свідомості вона відслідковувала речення.
Але тут щось пішло не за планом. Замість того щоб сказати: «І всім цим я зобов’язаний моїм дорогим батькам (мама сьогодні в зеленій сукні з капелюшком з пір’ям, батько в темному костюмі в тон з легкою сорочкою, сидять в першому ряду) і незабутньому Олексію Івановичу (той в синьому жалобному костюмі сидить на якійсь хмарі і з радістю дивиться на свого кращого учня)», Андрій раптом промовив:
– Тут я повинен був сказати зовсім інше, але послухайте… Насправді, є лише одна людина, без якої я б зараз тут не стояв.
Олеся живо уявила собі, як мама і батько торжествуюче переглянулися – звичайно ж, кожен з них вважав свій внесок більш цінним, а Олексій Іванович, мабуть, упав у цей момент з хмари.
– Всю своє життя вона витратила на мене. Я довгий час цього не помічав, сприймав як само собою запроваджене. І ви знаєте, прийшов час відплатити добром за добро, хоча, зізнаюся, її роль в моєму житті безцінна, і навіть всі скарби світу не зможуть повністю її віддячити.
У батька напевно надулася від злості вена на лобі – так завжди бувало, коли він сердився, а мама, напевно, розчервонілася, і очі у неї на мокрому місці від радості.
– Цей день я присвячую тобі. І всі ці гроші, що я сьогодні отримав, я хочу передати тобі, щоб ти відкрила притулок для собак, про який завжди мріяла, і взагалі щоб робила те, що тобі хочеться.
Ці слова звучали якось по-іншому, ніби наближаючись до неї, і коли Андрій схопив її за руку і потягнули на сцену, Олеся не відразу зрозуміла, що відбувається.
– Знайомтеся, це моя сестра Олеся. Якби не вона, я б ніколи нічого не досяг.
Грянули оплески, яскраве світло вдарило Олесі в очі. І тільки в цей момент до неї дійшло, що відбувається. Вона дивилася на брата вдячними очима, а він дивився на неї і усміхався. І ця усмішка зцілювала все — поїхавшого Бориса, не втілився гурток з домоводства, сумуючих собак у притулку… Вона стояла в світлі софіт, зігнувши, налякано, але поступово в ній прокидалося щось, що змусило Олесю розправити плечі.
Він і справді віддав усі гроші їй. І найняв молодого хлопця, якому Олеся навчила всьому, що вона робила всі ці роки для брата.
– Ти більше не будеш моєю служницею, – сказав Андрій. – Пробач мені, Олеся, я був сліпим дурнем.
І Олеся його пробачила. Вона і справді організувала притулок для собак, пішла вчитися на кондитера, відкрила свою справу – хай невелику, і за прилавком часто доводилося стояти самій, але зате все було саме так, як вона мріяла. І одного разу, холодним жовтневим вечором, коли вона вже збиралася закривати касу, дзвякнув дзвоник, повідомляючи про те, що в двері увійшов відвідувач. Олеся привітно усміхнулася високому чоловікові в чорному плащі, почала запитувати, чого б він хотів, але зупинилася і замовкла.
Перед нею стояв Борис. Схудлий, строгий, втомлений. Такий рідний.
– Ти повернувся…
Олеся відчула, як ноги підкошуються, і схопилася руками за прилавок.
– Олесенько, – усміхнувся він. – Пробач мене дурня, я був так неправий…
Ну що ж — другий головний чоловік в її житті просить прощення, чи є це багато?
Не попросив пробачення тільки батько – вони з матір’ю тепер з Олесею не розмовляли, вирішили, що це вона підговорила Андрія віддати все. Але це було неважливо – батьки, вони і є батьки, які вже є. А Борис… Він повернувся, і тепер у Олесі точно все буде добре.
