Бабка Олена сиділа за кухонним столом та в’язала теплі шкарпетки — акуратно, петля за петлею. У паспорті вона була Оленою Іванівною, але в селі всі кликали її просто Олена — по-рідному, по-сусідськи.
У хаті стояла зимова тиша, лише тріщало радіо на підвіконні. Раптом скрипнули двері. Бабка підвела очі — і завмерла. На порозі стояв… справжній Дід Мороз. Червона шапка, сива борода, хутряна опушка — усе, як годиться.
— Добривечір, Оленко! — усміхнувся він. — Гостя приймеш?
Олена поправила окуляри, вдивлялася в гостя, в його мішок і чоботи, та й здивовано видихнула:
— Господи, та невже ж це справді ти? Звідки ж ти взявся?..
— А як же? — зареготав дід. — Сьогодні ж 31 грудня! Весь народ зустрічає Новий рік. А я до тебе — з подарунком.
— Навіщо я тобі, старій? Діток би привітав, вірші послухав. А я? Бабуся, що вже побачила всі подарунки світу.
— Дитинки нині в селі — на пальцях перелічиш. А ось твої шкарпетки такі тепленькі, — кивнув на в’язання. — Значить, і ти подарунка варта.
— Гаразд, якщо вже прийшов, давай, хоч даруй, — усміхнулася баба. — Тільки віршів тобі читати не буду, спину защемило, ледве рухаюся.
— Тоді розкажи, що доброго в цьому році зробила.
— Та що я… — задумалася Олена. — Онукам рукавички зв’язала, сусідам — шкарпетки. Овочі роздала. Може, і не від щирості, а просто робити нічого.
— Не скромничай. Ось воно, добро — коли робиш щось безкорисливо.
— А мій дід, між іншим, десь гуляє. Пішов зранку — і ні слуху ні духу.
— Та я ж до нього теж збирався завітати. Ну що, все такий ж жартівник?
— Ще й який! По сусідах ходить, байки торочить, пісні співає. Усіх веселить, щоб не сумували.
— Ти його любиш?
— А ти як думаєш? — усміхнулася Олена. — Ми з ним півстоліття разом. Удаємо, що трохи не ч— Ми з ним півстоліття разом, удаємо, що трохи нечуючі й не все бачимо — і не сваримося, бо навіщо?
