«Ти поки до нас не приходи»: як донька відмовилася від матері, коли та стала «негарною»
— Мам, ти поки не приходи, добре?.. — тихо, майже буденно сказала мені моя донька, взуваючи кросівки в коридорі. — Дякую тобі за все, звісно, але зараз… зараз не потрібно. Відпочинь, побудь вдома.
Я вже тримала в руках сумку, застібала пальто, збираючись, як завжди, їхати посидіти з онукою, поки моя донька йде на йогу. Зазвичай усе було, як годинник — приходжу, няньчусь, потім повертаюсь у свою маленьку «однокімнатку». Але сьогодні щось пішло не так. Після її слів я застигла. Як укопана.
Що трапилося? Я щось зробила не так? Неправильно поклала малечу? Переодягнула не в те боді? Нагодувала невчасно? Чи, можливо, просто подивилася не так?
Та ні. Усе виявилося куди банальнішим та образливішим.
Проблема була в її свекрах. Заможні, поважні, при посадах — вони раптом вирішили щодня приїжджати «в гості» до онуки. Серйозно розпаковували коробки з подарунками, з видом власників сиділи у залі за тим самим столом, що самі й купили. Та й саму квартиру вони, власне, подарували молодій родині.
Меблі їхні, чай їхній — привезли банку елітного пуеру в жерстяній коробочці і тепер впевнено «обживають» простір. І, вочевидь, онука — теж їхня. А я… я, як з’ясувалось, зайва.
Я, працівниця залізниці з 30-річним стажем, проста жінка, без титулів і прикрас, без дорогих зачісок та модного одягу.
— Подивися, мам, на себе, — сказала мені донька. — Ти поправилася. У тебе сивина. Ти виглядаєш… неохайно. Ці твої светри, безсмакові. А від тебе… пахне потягом. Розумієш?
Я мовчала. Що я могла відповісти?
Коли вона пішла, я підійшла до дзеркала. Так, у відображенні я побачила жінку з втомленим поглядом, з морщинками в куточках губ, у мішкуватому светрі і з круглими щоками, що почервоніли від сорому. Відраза до себе накрила мене так різко, як дощ посеред ясного дня. Я вийшла на вулицю, просто щоб провітритися, і раптом відчула: горло стиснуло, очі защипало. Сльози, зрадливі та гіркі, побігли по щоках.
А потім я повернулася в свою маленьку квартирку — моє приміщення у спальному районі. Сіла на диван і дістала старенький телефон, де ще зберігалися фотографії. Ось моя донька — зовсім маленька. Ось з бантиком на лінійці. Ось випускний, диплом, весілля, а ось і моя онука — усміхається з колиски.
Усе моє життя на цих знімках. Все, заради чого я жила. Усе, чому віддала себе до останньої крихти. І якщо зараз мені сказали «не приходь», значить, так потрібно. Значить, мій час минув. Я виконала свою роль. Тепер — головне не заважати. Не бути тягарем. Не псувати їм життя своїм негарним виглядом. Якщо потрібна буду — покличуть. Може, покличуть.
Минуло трохи часу. І ось одного дня — дзвінок.
— Мам… — голос був напружений. — Ти не могла би приїхати? Няня пішла, свекри… ну, скажімо так, проявили себе з найгіршого боку. А Андрій поїхав з друзями кудись, і я зовсім сама.
Я помовчала. А потім спокійно відповіла:
— Пробач, доню. Але я поки не можу. Мені потрібно… зайнятися собою. Стати «достойною», як ти казала. Коли зможу — тоді, може, і приїду.
Я поклала слухавку і вперше за довгий час усміхнулася. Сумно, але з гордістю.
