— Куди скаржитися, якщо власна донька тебе ненавидить? — шепотіла Оксана, лежачи на просідаючому дивані, прикриваючи обличчя долонею. — Щоб хтось пояснив їй, що матір треба шанувати. Хоч хтось. Хоч один…
У кімнаті стояла сіра півтьма. Запах простроченого вина, брудного посуду та застоялого повітря вбивався у шпалери й стіни. Оксана не могла підвестися — голова дзвеніла, ніби всередині застряг потяг, і кожна його зупинка супроводжувалася нудотою. Де вона заснула? Коли? Не пам’ятала. Як і не пам’ятала, у який момент учора дістала пляшку і куди поділися останні години.
Вона знову була сама.
Марія ненавиділа пияків.
Це була не просто неприязнь. Це була ненависть — глибока й давня, як корінь старого дуба, що проростає в кожну клітину. З дитинства, з тих самих вечорів, коли в їхній хаті починався пекельний маскарад: мати, хитаючись, вривалася в квартиру, грюкала дверима, не потрапляла на вимикач, чіплялася за стіни. Інше — падала. А інше — засинала біля порога, не дійшовши до ліжка.
Одного разу Марія знайшла Оксану, лежачу біля під’їзду лицем у бруд. Їй було сім. Сім років — а вона вже знала, що таке сором. Що таке перегар, погляди сусідів, знущання однокласників:
— Маріє, а твоя мати сьогодні у канаві чи під столом?
Вона навчилася стримувати сльози. Навчилася ховати розбитий посуд, збирати порожні пляшки у мішки та виносити до смітника так, щоб ніхто не бачив. Марія мила підлогу, коли мати не могла навіть підвестися. Прала, прибирала, готувала — бо інакше жити було просто неможливо. У десять років вона вже знала, як вивести пляму від вина з килима й як відмити блювоту зі стіни.
Кожен вечір був випробуванням. Мати говорила сама з собою, кричала, плакала, розбивала склянку об стіну, падала. А Марія сиділа в темряві, обіймаючи подушку, і завмирала. Не дихала. Чекала. Лише б не спровокувати, не розлюбити, не привернути увагу. Бо п’яна мати бувала різною. Інколи — плакала. Інколи — кричала. А інколи — била.
Марія виросла. Втекла, як тільки змогла. Вступила до університету, працювала ввечері, щоб зняти кімнату. Потім зустріла Андрія. Тиха, надійна людина. Вони одружилися. Народився син — Ярослав. І Марія дала собі обітницю:
— Моя дитина ніколи не побачить мене п’яною. Ніколи не буде боятися кроків у коридорі. Ніколи не відмиватиме за мною підлогу.
Вона оберігала сина, як могла. Тиша, затишок, домашній хліб, вечірні казки та чисті простирадла з запахом лаванди. Усе те, чого в неї не було.
З матір’ю вона майже не спілкувалася. Лише іноді — короткі розмови, завжди стримані. І лише тоді, коли в Оксани були «світлі» проміжки. Вона не хотіла пускати її у своє життя. Ані на крок.
Але Оксана — не розуміла.
Для неї кожен ранок починався з головного болю й прокльонів. Бурчала, лаялася, спотикалася об речі. Інше прокидалася прямо на кухонній підлозі, поміж окурків, попільнички та тарілки із застиглим жиром. Інше — на дивані, не пам’ятаючи, як туди потрапила.
А інше — в сльозах, з образами:
— Оце невдячна! Я ж її народила, ночей не досипала, а вона втекла, як щур. Ані дзвінка, ані вісточки. І ж бо не чужа мені, а рідна… Донька.
Бувало, у шаленстві кидала склянку об стіну і гукала на весь будинок:
— Сволота! Думає, що матір можна викреслити, як помарку? Ось помру — навіть не дізнається!
А інше — плакала. Тихо. Гірко. Бо знала. Знала, що сама все зруйнувала. Що кожну своє «ще по одній» міняла на тепло доньки. Що проміняла любов на літри. І знала, що тепер пізно.
Іноді Оксана намагалася згадати, коли все пішло не так. Де той перехресток, на якому вона звернула не туди? Після смерті чоловіка? Після звільнення? Чи раніше — коли вона вирішила, що келих увечері «для розслаблення» — це нормально?
Тепер вона жила самотньо. Без родини. Без онука. Із пляшкою та старими світлинами.
Відкривала альбом, на якому пил лежав шарами років. Дивилася на Марію — маленьку, з бантом, зВона тягнула ковток із пляшки, крізь сльози дивлячись у вікно, де світився одинокий ліхтар — немов останній світоч у її темряві, і розуміла: вибачення вже не прийдуть.
Марія ніколи не повернеться.
Оксана закрила очі.
Тьма.
Кінець.
