Коли долія дає другий шанс
— Чому ти так рано?.. — зашіптав Олег, натягуючи сорочку навиворіт. Але Софія його не чула. Вона стояла у передпокої, стиснувши кулаки так, що нігті впивалися в долоні, й дивилася на червоні туфлі біля входу. Не просто жіночі — це були туфлі Катерини, її найкращої подруги. Впізнала їх відразу. Бачила на фотографіях безліч разів — за келихом вина. Та ніколи не уявляла, що побачить їх у власній квартирі.
Все почалося вранці, коли Софії стало зле на роботі. Різкий нудотний спазм, темрява в очах. Спочатку списала на недосипання чи стрес. Але колега по кабінету, Ярина, похилившись, прошепотіла:
— Ти вагітна, чи що?
— Та ні, з чого б… — відмахнулася Софія, але всередині все стислося. Знала — щось не так. За двадцять хвилин вона вже стояла у туалеті офісу, тримаючи в руці тест із двома яскравими смужками.
Не пам’ятала, як опинилася у кабінеті начальниці. Не знала, як вийшла з роботи. Пам’ятала лише одне — вона мчала додому, щоб сказати про це Олегу. Хотіла побачити його реакцію, обійняти, розплакатися від щастя. Але…
Вона вставила ключа у замок, увійшла, запалила світло. І перше, що побачила — ті самі туфлі. За кілька секунд почула шепіт із спальні. Спочатку подумала, що це помилка. Якась дурна випадковість. Але, розчинивши двері, побачила чоловіка — напівоголеного, із Катериною, що втулився в простирадло, натягуючи його на себе.
— Софіє?.. Що ти тут?.. — бурмотів він, а Катерина дивилася в підлогу, не промовляючи ні слова.
Потім все ніби розчинилося у тумані. Крики. Сльози. Речі летіли по кімнаті. Потім настала тиша. Вона вийшла. Пустота. Софія залишилася сама у розгромленій квартирі, сиділа на підлозі, обіймаючи живіт, у якому вже билося крихітне життя.
Через кілька днів вона прийняла рішення. Не хотіла мати жодного зв’язку із Олегом. Не хотіна бути самотньою матір’ю. Батьки далеко, подруг стало на одну менше. Зарплати не вистачить навіть на підгузки, не кажучи вже про няню. І Софія пішла до приватної клініки.
Вона сиділа під кабінетом і дивилася у стіну. Було страшно. Не хотіла цю дитину… і водночас хотіла, як ніколи.
— Заходьте! — почулося з-за дверей.
Вона підвелася й увійшла. Але, побачивши лікаря, серце зупинилося.
— Андрію?! Це ти?!
Це був її однокласник, перше кохання. Хлопець, якого вона ніколи не забувала. Його поцілунок у щоку на випускному досі залишався найніжнішим спогадом.
— Софіє?! Невже це ти?! — Андрій підвівся й обійняв її, як давнього друга.
Говорили хвилин десять, наче не минуло двадцяти років. А коли емоції трохи вщухли, Андрій запитав:
— Але ти ж на прийомі. Що трапилося?
Софія, трохи зніяковіла, розповіла все — про зраду, про вагітність, про рішення.
— І ти справді хочеш позбутися дитини? — тихо запитав Андрій.
— Так… боюся. Сама не впораюся…
