Коли доля дає другий шанс
— Чому ти так рано?.. — збентежено промовив Олексій, застібаючи сорочку навиворіт. Але Мар’яна не слухала. Вона вже стояла в коридорі, стискаючи пальці до болю, і дивилася на червоні туфлі біля входу. Не просто жіночі — це були туфлі Іри, її давньої подруги. Впізнала безпомилково. Занадто часто бачила їх на фото під келихом вина. Але побачити їх у своїй квартирі вона не очікувала.
Все почалося вранці, коли Мар’яні стало зле на роботі. Різка нудота, темрява в очах. Спочатку списала на недосип чи нерви. Але колега по кабінету, Тетяна, похилилася й тихо запитала:
— Ти вагітна, чи що?
— Та ні, з чого б… — відмахнулася Мар’яна, але всередині щось стиснулося. Вона знала — щось не так. Через двадцять хвилин вона вже стояла у вбиральні офісу, тримаючи в руках тест із двома чіткими смужками.
Не пам’ятала, як дійшла до кабінету начальниці. Не пам’ятала, як виходила з роботи. Пам’ятала лише одне — летіла додому, щоб розповісти про це Олексію. Хотіла побачити його реакцію, обійняти, розплакатися від щастя. Але…
Вона вставила ключ у замок, зайшла, ввімкнула світло. І перше, що побачила — ці туфлі. За кілька секунд почула шепіт із спальні. Спочатку подумала, що помилилася. Що це якась абсурдна випадковість. Але, розкривши двері, побачила свого чоловіка — напівроздягненого, з Ірою, яка двома руками прикривалася простирадлом.
— Мар’яно?.. Ти чого?.. — бовтав він, а Ірина дивилася в підлогу, не кажучи ні слова.
Далі ніби в тумані. Крики. Сльози. Речі летіли по кімнаті. Потім настала тиша. Пішов. Пустота. Мар’яна залишилася сама у розбитій квартирі, сиділа на підлозі, обхопивши руками живіт, у якому вже билося крихотне життя.
За кілька днів вона ухвалила рішення. Не хотіла, щоб щось пов’язувало її з Олексієм. Не хотіла бути самотньою матір’ю. Батьки далеко, подруг — мінус одна. Зарплатні не вистачить навіть на підгузки, не кажучи вже про няню. І Мар’яна пішла до приватної клініки.
Вона сиділа перед кабінетом лікаря й дивилася на стіну. Було страшно. Не хотіла цієї дитини… і в той же час — хотіла як ніколи.
— Заходьте! — почувся голос із-за дверей.
Вона підвелася й увійшла. Але тільки побачила лікаря — серце стиснулося.
— Антоній?! Це ти?!
Це був її однокласник, перше кохання. Хлопець, якого вона ніколи не забувала. Його поцілунок у щоку на випускному — досі залишався найдорожчим спогадом.
— Мар’яно?! Невже це ти?! — Антоній піднявся, обійняв її тепло, як старого друга.
Вони розмовляли хвилин десять, наче не минуло двадцяти років. І коли емоції трохи вляглися, Антоній запитав:
— Але ти ж на прийомі. Що трапилося?
Мар’яна, трохи зніяковіла, розповіла всю правду — про зраду, про вагітність, про рішення.
— І ти справді хочеш позбутися дитини? — тихо запитав Антоній.
— Так… я боюся. Не впораюся сама…
