Коли доля стукає у двері
Керівник відділу маркетингу Артем, самотній і впевнений у собі, не встояв, побачивши нову співробітницю — яскраву та зухвалу Соломію. Вона щойно з’явилася в офісі, а він уже крокував до неї, не приховуючи цікавості.
— Доброго ранку, колего, — промовив він, і його посмішка, тепла, майже палаюча, змусила Соломію затримати на ньому погляд.
— Доброго, — відповіла вона м’яко, але з іскрою, і куточки її губ здригнулися у відповідній усмішці.
— Що ж, приступайте. У справу вас введе Марія, вона тут головна за наставництво, — Артем кивнув у бік старшої колеги. — Ознайомтеся з інструкціями. Щасти, сподіваюся, спрацюємося.
Колеги, переважно жінки, провели його поглядами. Коли Артем вийшов, Марія шепнула сусідці Наталі:
— Звідки наш Артем так розшарковується перед новенькими? — Вони переглянулися й тихенько засміялися.
Соломія спершу трималася насторожі. Новий колектив, чужі обличчя. Вона не була скромницею — у її двадцять три роки за плечима вже було кілька пристрасних романів. Ще в коледжі вона закрутила інтригу з викладачем, який був старший на двадцять років. Той сам розірвав зв’язок, коли чутки дійшли до його родини. Соломія ж лише знизала плечима й пішла далі, залишаючи за собою шлейф розбитих сердець.
Через пару тижнів Артем запропонував їй залишитися після роботи й посидіти у кав’ярні на набережній.
— Чому б і ні? Ви мій начальник, а з начальством треба ладнати, — відповіла вона з лукавою усмішкою, немов кидаючи виклик.
Її тон був таким невинним, що Артем на мить подумав, що вона жартує. Але серце його тьохнуло від радості. Йому тридцять два, серйозних стосунків не було — усе закінчувалося на півшляху. З Соломією ж усе закрутилося стрімко: зустрічі, пристрасть, кохання. Незабаром увесь офіс гудів від новини: Артем і Соломія запрошують колег на весілля.
**Родина на межі**
Артем розчинявся в Соломії, виконуючи її найдрібніші капризи. Вона поставила умову:
— Ніяких дітей, Артеме. Я хочу жити для себе. Коли буду готова, скажу. А поки — ніяких колясок і безсонних ночей.
Артем вірив, що час усе змінить. Він чекав, що Соломія передумає, зрозуміє, що родина без дітей — це лише половина щастя. Але місяці йшли, а вона лише відмахувалася:
— Артеме, я ж одразу сказала. Не тисни на мене. Я не готова.
Одного разу він застав її у ванній — вона стояла, бліда, з тестом на вагітність у тремтячих руках.
— Соломія, ти… вагітна? — видихнув він, боячись повірити.
Вона мовчки кивнула, а її очі наповнилися слізьми. Артем, поза себе від щастя, підхопив її на руки, але вона раптом розридалася:
— Я не хочу народжувати! Не хочу бути товстою, не хочу цього життя! Зроби щось!
Він пригорнув її до себе, цілуючи мокрі від сліз щоки.
— Не плач, це ж диво. Я так тебеВін міцніше обійняв її, відчуваючи, як її серце б’ється поруч з його власним.
