Коли доля стукає у двері
Завідувач відділу маркетингу Дмитро, самотній і впевнений у собі, не встояв, побачивши нову співробітницю — яскраву та зухвалу Маріанну. Вона щойно з’явилася в офісі, а він уже крокував до неї, не приховуючи цікавості.
— Доброго ранку, колего, — промовив він, і його усмішка, тепла, майже палюча, змусила Маріанну затримати на ньому погляд.
— Доброго, — відповіла вона м’яко, але з іскоркою, і куточки її губ здригнулися у відповідній усмішці.
— Ну що ж, приступайте. У справу вас посвятить Оксана, вона тут головна за наставництво, — Дмитро кивнув у бік старшої колеги. — Ознайомтеся з інструкціями. Щасти, сподіваюся, спрацюємося.
Колеги, переважно жінки, проводжали його поглядами. Коли Дмитро вийшов, Оксана шепнула сусідці Надії:
— З яких це пір наш Діма так розшарковується перед новенькими? — Вони переглянулися й тихо засміялися.
Маріанна спершу трималася насторожі. Новий колектив, чужі обличчя. Вона не була скромницею — у її двадцять три роки за плечима вже було кілька бурхливих романів. Ще в технікумі вона закрутила інтригу з викладачем, який був старшим на двадцять років. Той сам розірвав зв’язок, коли чутки дійшли до його родини. Маріанна ж лише знизала плечима й пішла далі, залишаючи за собою шлейф розбитих сердець.
За кілька тижнів Дмитро запропонував їй затриматися після роботи й посидіти у кафе на набережній.
— Чому б і ні? Ви мій начальник, а з начальством треба ладнати, — відповіла вона з лукавою усмішкою, ніби кидаючи виклик.
Її тон був таким невинним, що Дмитро на мить подумав, що вона жартує. Але серце його тьохнуло від радості. Йому тридцять два, серйозних стосунків не було — все закінчувалося на півдорозі. З Маріанною ж все закрутилося стрімко: зустрічі, пристрасть, закоханість. А незабаром увесь офис гудів від новини: Дмитро й Маріанна запрошують колег на весілля.
**Родина на межі**
Дмитро розчинявся в Маріанні, виконуючи її найдрібніші капризи. Вона поставила умову:
— Ніяких дітей, Дімо. Я хочу жити для себе. Коли буду готова, скажу. А поки — ніяких колясок і безсонних ночей.
Дмитро вірив, що час усе змінить. Він чекав, що Маріанна передумає, зрозуміє, що сім’я без дітей — це лише половина щастя. Але місяці минали, а вона лише відмахувалася:
— Дімо, я ж одразу сказала. Не тисни на мене. Я не готова.
Одного разу він застав її у ванній — вона стояла, бліда, з тестом на вагітність у тремтячих руках.
— Маріанно, ти… вагітна? — видихнув він, боячись повірити.
Вона мовчки кивнула, і її очі наповнилися сльозами. Дмитро, поза себе від щастя, підхопив її на руки, але вона раптом розридалася:
— Я не хочу народжувати! Не хочу бути товстою, не хочу цього життя! Зроби щось!
Він пригортав її до себе, цілуючи мокрі від сліз щоки.
— Не плач, це ж диво. Я так тебе люблю, Марі— Не плач, це ж диво. Я так тебе люблю, Маріанно, — промовив він, але в її очах читалася лише холодна рішучість.
