Розповівши коханому, що чекає дитину, Марічка все одразу прочитала на обличчі Олександра. Було видно, що він не очікував такого і навряд чи хотів би так поспішати з одруженням…
Марічка запала серцем в Олександра ще як школярка, й 18-ти їй не було. Олександр був з її рідного села на Тернопільщині, подобався їй давно. Весною вони гуляли полями, ходили берегом Серету, милувалися західним сонцем на пагорбах.
Дівчина мала вступати до технікуму у Львові. Але якось зрозуміла приносить під серцем дитину. Марічка розгубилася і не знала, що робити.
Що подумає мама, що скаже сестра, як люди дивитимуться?..
Дівчина почала плакати, не знаходячи ради. Вирішила: народжувати не буде. Прийшла з цією новиною до матері, попрощалася на подвірї і сумно посіла поїзд до Львова Мама не зупиняла доньку, адже й так ледве тягнула хату з двома дітьми без чоловіка, а тут ще таке випробування
У місті Марічка пережила все в лікарні швидко. Після цього перестала спілкуватись і з Олександром. Та й він не проявляв ініціативи.
У серці дівчини оселилось пекуче розчарування, пустка. До навчання в технікумі вже не поверталася: мама все ще злилась, допомагати не могла. Треба було думати, чим жити шукати роботу і кімнату, бо селу Марічка не простить: люди пліткували про неї.
Мабуть, сама доля підвела її до стенду у центрі Львова, де рівненько було написано свіже оголошення: шукають няню для хлопчика трьох років із проживанням у сімї. Саме те, що треба!
Марічку взяли до родини педагогів. Маленький Ромчик, пізня і єдина дитина у Гали та Валерія Олександровича, настільки привязався до дівчини, що навіть коли та їздила в село на свята, питався за Марічкою.
Минають роки Марічка вливається у міську сімю. Господар і господиня працюють в університеті. З часом усі хатні справи дівчина бере на себе: пере, прасує, прибирає, носить продукти, готує українські страви. Допомагає з уроками Ромкові.
Коли Рома підріс і няню йому стало не треба, господарі залишили Марічку допомагати уже просто по дому. Зарплата невелика у гривнях виходить дві з половиною тисячі в місяць, але рахуючи харчування й проживання стало годі всього. У цій сімї дівчина знайшла спокій і прихисток, до неї ставились доброзичливо.
Однак Марічку не залишає смуток. Кілька місяців тому познайомилася вона з Ігорем із сусіднього двору. Побачення, розмови в вечірньому парку поступово виросли в кохання Та спільної дитини у неї бути не могло.
І Марічка не стала брехати відкрила правду. І знову коханий пішов. І знову виїла душу гіркота, знову зосталася сама. Єдиною розрадою залишалася праця в родині Марічка щиро дбала про Галю з Валерієм Олександровичем, як про рідних.
Життя затихло, розтяглося звичним руслом. Коли Галині стало зле, Марічка доглядала її до останніх днів, а Валерій Олександрович усе працював, щоб тримати дім і допомагати Ромі, який уже вчився в університеті.
Одного дня Галина, стиха обійнявши Марічку, промовила:
Лиш, не полишай Валерія Олександровича. Не йди
Після похорону в квартирі оселилася тиша. Валерій Олександрович сидів вечорами задуманий, мовчазний. І Марічка відчула себе зайвою, чужою. Треба було щось змінювати: або шукати нову роботу (адже професії ніякої немає), або вертатись у село. Але й там роботи не було…
Одного вечора після вечері вона зібралася наважитись:
Я маю залишати вас, Валерію Олександровичу. Мені час. Дякую за все
Коли Марічка це промовила, чоловік наче прокинувся:
Що? Куди, навіщо? Ви всі хочете мене залишити? Так, просто ось! Всі розійтися і кинути мене одного?
Він схопив її за руку, й уперше обережно поцілував.
Ой, Марічко, ти ж знаєш, що вже давно стала нашою сімєю. Я тебе не відпущу. Інна так завжди казала щоб ти залишалася з нами. За стільки років ми стали рідними. Живи з нами далі, гляди мене, а я тебе.
Стояли обнявшись, тихо плакали коло вікна, й обом полегшало, немов скинули тягар.
Потяглися спокійні будні. Марічка зустрічала Валерія Олександровича з роботи, порядкувала у квартирі, часом телефонував Рома й обіцяв приїхати з гостинцем.
Минув рік, другий Перед Маріччиним днем народження Валерій Олександрович заговорив:
Знаєш, Марічко, ти мені дуже дорога. Я хотів би, щоб офіційно ти стала моєю дружиною. Я маю тебе взяти під свій захист, і ти молодша, житимеш довше, і мені в старості догляд буде від кого чекати
Марічка погодилася, але вирішила поговорити з Ромою. Коли син приїхав, батько відчинив цю розмову. Рома підтримав до Марічки він ставився як до матері, сам уже мав сімю і квартиру за кордоном.
Так Марічка стала дружиною Валерія Олександровича. Їхнє кохання було глибоким, справжнім. Марічка все ще зверталася до чоловіка чемно лише на імя по батькові, а він її завжди лагідно Марічко. Не була вона ніколи такою щасливою.
Щодня молилася за здоровя чоловіка, аби років Бог додав. І ніхто, дивлячись на цю пару, що гуляє у львівському парку, не повірив би, яку глибину та відданість має їхнє кохання, що тягнеться майже через усе життя.
