Коли шум двигуна мерседесу остаточно розчинився серед дерев, тиша навалилася на мене, наче важка ковдра. Я стояла на місці, з торбою в руках, коліна тремтіли, а кожен подих був болючим. Повітря було насичене запахом сирої землі, моху та гнилого листя. Птахи замовкли. Наче сам ліс відчував тут щось дуже не так.
Я більше не кричала. Сльози, які не прийшли на похоронах, тепер самі котилися по щоках. Не через жалобу. Через приниження. Через усвідомлення, що моя власна кров мій син викинув мене, як старий меблевий шмат.
Я сіла на повалений стовбур, намагаючись зібрати думки. Сонце вже клонилося до заходу, світло пожовкло, тіні подовжилися. У тиші чулася лише бюча в скронях кров. Я знала: якщо тут залишуся помру. Але не могла дозволити йому цього.
Дістала з торби фотографію чоловіка. Його обличчя, знайомий щирий усміх, дивився на мене.
Бачиш, Іване, прошепотіла я. На такого виховав. На такого «гарного хлопця» пишався.
Сльоза впала на знімок. І в ту мить щось у мені перемкнуло. Не страх опанував мною а воля. Та сама уперта, селянська воля, яка тримала мене все життя.
Я підвелася. Якщо він думав, що тут тихо згасну помилився. Я пережила війну, колгосп, інфляцію, лікарні. І це переживу.
Я йшла. Не знаю, скільки. Ліс був густим, гілки тріщали під ногами. Черевики в багнюці, серце лупало в горлі. Раптом у далечині шурхіт, а потім обриси хатинки. Покинута мисливська халупа. Дах перекошений, вікна забиті дошками, але всередині було сухо. Знайшла старий ковдру. Лягла на лавку й серед ночі, під совині гукання, заснула.
На світанку прокинулася. Кожна кістка боліла, але розум був ясним. Я знала, що робити: повертатися до міста. Не заради помсти. Заради правди. Бо та дитина, що змогла кинути матір у лісі, вже не людина. А такі повинні знати життя боргів не прощає.
Годинами блукала, доки не почула віддалений шум машин. Вибралася на дорогу. Вантажівка спинилася. Водій, сивий чоловік років шістдесяти, витріщився:
Господи, жінко, що ви тут робите?
Додому йду, тихо відповіла я. Тільки син забув мене забрати.
Більше він не розпитував. Посадив у кабіну й довіз до міста. Пішла до поліції. Молодий сержант дивився на мене з недовірою:
Тітонько, це жарт? Ви стверджуєте, що син вас у лісі покинув? То точно не помилка?
Я дістала телефон старий, з кнопками. Показала єдине фото, зроблене з машини: чорний мерседес, що зникає серед дерев.
Гадаю, помилки тут нема, хлопче, сказала я.
Історія розлетілася швидко. Моє обличчя було на перших сторінках: «Син заможного бізнесмена кинув літню матір у лісі». Сусіди, знайомі, церковні бабусі всі про це говорили. Фото Андрія на похоронах, у чорному костюмі, тепер означало інше холодність і сором.
Коли його викликали до поліції, він був блідий, нервовий. Зустрілися в коридорі.
Мамо… Навіщо ти це зробила? Тепер усе кінець. Бізнесу, репутації… Усьому!
Я подивилася йому в очі. Там не було каяття лише страх.
Мені теж був кінець, сину, тихо сказала я. Тільки я вирішила жити.
Слідство тривало тижнями. Він найняв адвоката, намагався довести, що це «недо
