Коли я був дитиною, мене завжди мучило питання, хто мій батько. Виріс я у дитячому будинку під Києвом, і з часом відсутність тата стала для мене чимось буденним. У 14 років я зустрів дівчину на імя Ярослава, з якою згодом у нас народилися діти. Тоді питання пошуку власного батька взагалі не стояло гостро життя просто йшло собі далі.
З роками все змінилося. Коли ми з Ярославою розійшлись, доля сама повела мене до біологічного батька. Я займався власною справою у Львові. Одного разу в мій офіс зайшов клієнт добрий та щирий чоловік з Тернополя. У розмові я якось невимушено згадав, що ніколи не бачив свого батька. Він допоміг мені з розшуком, і врешті-решт ми знайшли тата у невеликому селі на Полтавщині, де той й прожив усе життя.
Ту емоцію при першій зустрічі важко описати словами. У мені все завирувало радість, хвилювання, щось неймовірне. Я відразу почав будувати плани: мріяли разом подорожувати Україною, говорили годинами, я робив йому подарунки, купував одяг, балував як міг. Ми разом їздили в Карпати чи до Дніпра, і я завжди оплачував усе із власної кишені, не замислюючись, чи є у нього гривні чи ні. Бачив, що він живе скромно, занедбано, що йому бракує уваги, тому намагався зробити для нього більше, щоб надолужити втрачені роки.
Він часто розповідав, що живе сам, хоч у селі в нього є діти від першого шлюбу, але вони не дають йому мати стосунки з іншими жінками, бо вважають, що всі навколо полюють на його майно чи заощадження. Коли він сказав, що поруч із ним є жінка, яка його любить, я попросив познайомити нас. Так я зустрів пані Оксану скромну, працьовиту, доброзичливу жінку, яка піклувалася про нього. Було видно, що вона має добре серце. Проте його сільські діти були рішуче проти неї: ображали, викликали поліцію, шукали будь-яку можливість перейнятися з нею.
Я поцікавився в Оксани, чому так стається. Вона зізналася, що у батька є хата, кілька гектарів землі та рахунок у банку, й ті діти пильнують, щоб ніхто чужий нічого не відкусив від цього добра.
Почалися плітки: мовляв, я заявився в село, щоб забрати собі все його багатство. Я навіть не носив його прізвища, але він наполягав, щоб я офіційно змінив документи. Мені це було ні до чого, я уникав проблем, але врешті поступився його бажанню. Відтоді сварки стали відкритими, наклепи не припинялись.
З Оксаною ми стали по-справжньому близькими друзями. Я підтримав їхнє бажання одружитися, допоміг зробити це потайки. Діти сильно розгнівались на обох. Я заявив їм, що тато має право на щастя, що жити треба для себе. Їхній шлюб мав свої складні моменти, але я, як син, підтримував їх.
Якось, коли ми вирушили всі разом у невеличку подорож Україною, Оксана обережно запитала, яку частину витрат я покрию. Я щиро сказав ніяку, бо завжди все влаштовую власним коштом, коли їду з татом.
Тут Оксана відкрила мені очі все виявилося інакше, ніж я уявляв. Тато насправді мав не такі вже й скромні доходи, але його діти контролювали кожну копійку. Вони розпоряджалися банківськими картками, не дозволяли йому придбати щось для себе чи витратити на задоволення. Я думав, що він бідує, бо жив у недоробленій хаті й мав вигляд досить злиденний, але насправді його гроші були під чужим контролем.
Від того моменту я почав вмовляти тата жити для себе, а не для інших: купити пристойний одяг, побалувати себе смаколиками, подорожами. Але він заперечував діти не дають, скандалять, кричать. Після весілля Оксана стала вимагати, щоб тато брав участь у витратах для сімї, на харчі, оплату світла, побутові щоденні покупки. Варто їй щось попросити, як він одразу заводився, але у підсумку все одно платив тільки після гучного конфлікту. Вона все це розповідала мені, і мені її навіть ставало шкода.
Одного дня, коли вони були у гостях у моєї сімї, Оксана попросила тата купити обід для її батька. Він влаштував скандал: мовляв, плати сама, щодня одне й те ж, влаштував сварку. Я заступився за Оксану й спитав, чи хотів би він, щоб мій зять колись відмовив би моєму батькові у обіді. Додав, що не чесно так поводитися з жінкою, яка тобі служить: готує, пере, дбає та завжди поруч у сумі і радості. Тато сказав, що втомився від постійних прохань про гроші на господарство.
Я тоді усвідомив болючу правду: тато був скупий із жінкою, котра присвятила йому життя, а водночас щедрий до своїх дорослих дітей, котрі шукали його лише заради грошей і ні разу не принесли бодай кілограм яблук.
Врешті решт стосунки між батьком і Оксаною зруйнувалися. Він знову залишився сам. Одна дочка нібито за ним наглядає, але всі знають: він утримує її родину, чоловіка й дітей. Решта дітей лише телефонують, вимагають, а він одразу ж переказує їм гроші. Оксані жодного разу.
Я вже не такий із він. Люблю його, але не так, як раніше. Перестав запрошувати в поїздки, майже не спілкуємось. Якщо я не наберу номер, він рідко дзвонить сам. Повернутися у ті почуття я вже не можу. Сумно писати це, адже колись знайти його було для мене справжньою мрією та ілюзією. А тепер, ніби його і не було.
Мій урок із цієї історії: навіть якщо ти прагнеш віддати близьким все серце, не факт, що вони відплатять тобі взаємністю. Варто берегти себе і тих, хто справді цінує твою турботу.
