Коли мене потребували, я чула: «Мамо, коли приїдеш?» А тепер: «Чого ти лізеш у наше життя?»
Відчуваю глибоку печаль. Колись, коли я була необхідною, моя невістка була ласкава й вдячна. Вона часто дзвонила: «Мамо, коли приїдеш?» Але тепер, коли моя допомога більше не потрібна, чую зовсім інше: «Чого ти лізеш у наше життя?»
Мій син, Андрій, одружився вісім років тому. На весілля ми з чоловіком подарували йому та його дружині квартиру. Це була квартира моєї матері, яку ми відремонтували й меблювали. Спочатку стосунки з невісткою були чудові.
Ми поважали одна одну, привітали на свята, дарували подарунки. Я намагалася не втручатися в життя молодят, адже ми з чоловіком ще працювали.
Крім того, я памятала свою власну свекруху, яка постійно лізла в мої справи. Не хотіла бути схожою на неї. Не бачила сенсу вчити невістку, як вести господарство життя само її навчить, а зараз усі відповіді можна знайти в інтернеті. Якщо мій син з нею живе, значить, його це влаштовує.
Приблизно через рік після весілля ми дізналися, що станемо дідусем і бабусею. Це була чудова новина! Я обіцяла, що вони завжди можуть розраховувати на мою допомогу. Невістка була вдячна.
З перших днів молодій мамі дуже була потрібна підтримка. Її власна мати, яка жила далеко, не могла приїхати через роботу. Тому після пологового будинку я майже переїхала до них, повертаючись додому лише на ніч.
Невістка навіть боялася підійти до дитини:
Він такий маленький, а якщо я випадково йому нашкоджу? плакала вона.
Мені довелося багато чого її навчити, а іноді я робила все сама. Пять місяців я купала онука сама, а невістка лише спостерігала. Я була поруч у будь-який час. Вона могла подзвонити посеред ночі, якщо дитина плакала, чи їй здавалося, що щось не так.
Хоча мені було нелегко вік давав про себе знати я терпляче пояснювала, показувала й підтримувала. Поступово невістка навчилася багатьому і почала справлятися сама. Але все ще часто дзвонила: «Мамо, коли приїдеш?»
Коли онук пішов у дитсадок, я погодилася сидіти з ним під час хвороб. Для молодят було важливо працювати й заробляти. Я шила йому костюми для вистав, знімала його виступи, щоб показати батькам, і водила до лікаря.
Можу сказати, що це я майже виростила онука. Завжди була поруч, готова допомогти. Три роки тому помер мій чоловік, і онук став єдиною радістю, яка не дала мені впасти у відчай.
Андрій постійно повторював, що я завжди ждана в їхньому домі. Це мене заспокоювало. Але все змінилося, коли онук пішов до школи. Мати невістки переїхала до них, і моя допомога стала непотрібною.
Згодом сама я почала потребувати підтримки. Зламався кран, телефон перегрівався й вимикався. Я дзвонила синові чи невістці, сподіваючись на допомогу.
Але Андрій був зайнятий роботою вони збирали гроші на більшу квартиру, трикімнатну. Коли я дзвонила, він обіцяв приїхати на вихідні, але не знаходив часу. Невістка ж сердилася:
Чого ти нас постійно турбуєш? Якщо кран зламався, викликай сантехніка, а якщо телефон гріється віднеси в ремонт. Нащо нам дзвониш? У нас і так мало часу для себе, а ти ще й у наше життя лізеш!
Ці слова сильно мене поранили. Коли невістці була потрібна допомога, я готова була їхати навіть серед ночі. А тепер мені кажуть викликати сантехніка й нести телефон до майстра.
Я майже не бачу онука. Тепер з ним сидить мати невістки, а Андрій, здається, зовсім про мене забув.
Я вирішила більше не навязуватися. Якщо згадають добре, якщо ні що ж, така моя доля. Не шкодую, що допомагала невістці й онукові. Навіть якби можна було повернути час, зробила б так само. Хай це лежить на їхній совісті. У їхнє життя більше не втручатимусь.
Життя навчило мене: допомагай, доки твою доброту цінують, а коли вона стає звичкою відходи. Бо іноді ті, кому ти віддавав усе, забувають про тебе першими.
