Коли я була малою, мені часто снилося: от би швидше вирости, щоб робити все, що заманеться їсти вареники посеред ночі, засинати тоді, коли забажаю, виходити з дому, не спитавши дозволу у когось дорослого. Мої мрії були схожі на мармурові хмари, легкі й невагомі. Тепер я згадую цю маленьку наївну Оксану з усмішкою, мов дивний сон. Справжність життя впала на мене раптово, ніби скісний дощ у Полтаві у день, коли я залишилась сама у власній орендованій квартирі: щоденне прибирання, готування борщу, орендна плата, рахунки за світло і газ, суботні походи на ринок. І все це за одну зарплатню в гривнях, якої ледве вистачає на місяць. Я вірила, що свобода це вечеря з чого забажаю. Та не знала, що насправді це нескінченні підрахунки, чи вистачить мені на гречку й на шматок мила.
Якось я прокинулась і зрозуміла: тижнями не сиділа нормально за сніданком. Швидко підводилась, милася, похапцем заправляла ліжко й бігла ловити тролейбус на Лівобережню. По дорозі в клубку думок виринало: я не відповіла на робочий імейл, треба до пятниці сплатити за інтернет, картка уже майже на межі ліміту. Така ось, “доросла воля” не здійснена мрія, а нескінченний список справ.
Коли нарешті поверталася до дому, втома опускалася на плечі, наче мішок із буряками з базару. Відчиняла холодильник з ілюзією, мов у ньому сховалося щось чарівне й готове до вечері. Але ні: все треба мити, різати, тушкувати, потім знову прибирати. Бувало, вечеряла чорним хлібом і скибкою бринзи, аби лише не торкатись сковороди. Щоправда, від цього розум не відпочивав: у вухах шепіт за воду заплатити забула, у ванній капає кран, ранковий одяг сиріє у пральній машинці, бо так і не винесла на балкон сушити.
Друзі весь час кликали: “Давай зустрінемось на Хрещатику!” Але з кожної спроби організувати зустріч виходило дивне побачення: у когось аврал, інша подруга доглядає бабусю, ще одна шукає підробіток, а хтось, як і я, просто вигорів. Тінейджерами ми гуляли разом через день, тепер же місяці минають без жодної зустрічі. І коли, нарешті, збираємось на каву, мова крутиться навколо втоми, платіжок, ниючих спин. Ми, молоді, звучимо, як бабусі під підїздом у Кропивницькому.
Найдивніше відчуття, що відпочинку просто немає. Навіть вихідні в списку: попрати білосніжні фіранки, підмести перед дверима, скласти план на понеділок, закупитись продуктами, підкрутити кран у ванній. Одного разу я зрозуміла, як плачу, протираючи підлогу, і думаю: «Навіть коли відпочиваю не відпочиваю». У дитинстві здавалося, це й є свобода, а насправді я просто переклала на себе все те, що для мене років тому робили інші тепер же поряд нікого, хто би підхопив.
Робота виявилася не тим, чого я чекала. Мені здавалося, що працювати це задоволення. Насправді це означає посміхатись, коли не хочеться, вислуховувати дивний гумор колег, гнатися за цілями, які змінюються щотижня, й помічати, як більшу частину зарплати віддаю за щось невидиме: комуналку, транспорт, побут. Одного дня я сиділа й рахувала: чи можна мені пообідати в столовій, чи краще залишити ці 40 гривень на жетон метро. Навряд чи про це хтось попереджає дітей що доросле життя це нескінченний потік невидимих розрахунків.
Я думала, що дорослість це воля. А виявилося, що це якийсь чудернацький баланс між постійною втомою, відповідальністю і дрібними, короткими моментами затишку, схожими на сон серед золотих соняшників.
