Знаєш, коли я була малою, мені здавалося, що доросле життя це суцільне свято: можеш їсти все, що заманеться, лягати спати коли хочеш, гуляти без дозволу мами чи батька. Хотіла я собі, дурненька, цю повну свободу. А тепер, згадуючи свої дитячі мрії, я реально сміюся. Бо справжня реальність гримнула по голові в день, коли я переїхала сама у квартиру у Києві: прибирати, готувати, платити за оренду, комуналку, вибиратися за продуктами… І все це на одну зарплату, яка ледь дотягує до кінця місяця у гривнях.
Думала, що вся свобода полягає в тому, щоб вирішувати, що вечеряти. А хто ж знав, що доведеться рахувати, чи вистачить грошей і на рис, і на мило.
Колись до мене дійшло, що кілька тижнів поспіль я навіть не сіла нормально на сніданок. Прокинулась, помилася, кинула постіль безладно і бігом на маршрутку, бо ж робота у центрі. По дорозі згадувала, що забула відповісти на робочий емейл, інтернет треба оплатити до пятниці, а карта вже майже на нулі. Доросла свобода це якись нескінченний список справ, а не виконана мрія.
Коли нарешті добиралася додому, відчуття втоми навалювалось так, наче хто цеглу на плечі поклав. Відкривала холодильник з надією знайти щось таке, що готується само. Але ж ні треба мити, нарізати, варити, а потім ще раз мити. Інколи вечеряла просто шматок хліба і сир тільки б не вмикати плиту. Але навіть тоді не відпочивала, бо в голові звучало: Треба платити за воду, перевірити кран у ванній він капає, сорочка з ранку вже не пахне, бо забула її повісити сушитися.
Друзі все повторювали: Давай зустрінемось. Але кожен раз, як тільки домовлялись, розсипалось все хтось на роботі до ночі, інший доглядає хвору бабусю, третій без копійки, четвертий просто виснажений. У студентські роки тусувались ледь не щодня, а тепер і місяць пролетить, і не бачимось. А якщо вже і зберемося, розмова про одне: про втому, про комуналку, про те, як болить спина. Нам ще й тридцяти нема, а звучимо, ніби пенсіонери.
Найважче для мене зрозуміти, що справжньої відпустки нема. Навіть вихідні це список справ: прати, прибирати, скласти план на тиждень, сходити на базар, полагодити щось вдома. Одної суботи я аж розплакалась, коли мила підлогу, бо подумала: У мене навіть у вихідний нема відпочинку. В дитинстві я називала це свободою, а зараз виконую все, що колись робили дорослі для мене. Тільки тепер нема кому допомогти.
І сама робота не те, чого я очікувала. Здавалося, вона дарує задоволення. Але насправді треба усміхатися, коли не хочеться, слухати дурні коментарі, гнатися за цілями, що міняються ледь не щотижня, і дивитися, як більшість зарплати йде на те, що навіть не бачиш. Одного разу сиділа й думала: пообідати чи залишити ці гривні на проїзну. Тобі такого ніхто не каже в дитинстві ніхто не вчить, що доросле життя це постійні підрахунки в голові.
Я завжди думала, що бути дорослою це свобода. А насправді це баланс між втомою, обовязками і короткими, осяйними моментами спокою.
