Коли я нарешті знайшла власне щастя, донька назвала мене божевільною й заборочила бачитися з онучкою.
Все своє життя я віддала доньці, а потім — онучці. Та, схоже, мої рідні забули, що й я маю право на щось більше, ніж тільки вони. Вийшла заміж я рано — у двадцять один. Мій чоловік, Микола, був тихим, працьовитим чоловіком, дбайливим, як господарський пес. Одного разу йому запропонували поїхати у відрядження на кілька тижнів — ніби добра підробіток, перевезення вантажу в іншу область.
Але він так і не повернувся. Досі не знаю, що сталося тоді. Просто одного дня мені подзвонили й сказали: Миколи більше немає. Я залишилася сама з дворічною донечкою на руках, без підтримки. Батьки чоловіка давно померли, а мої жили в іншому місті. Я не розуміла, як вижити й прогодувати дитину.
Хорош хоча б, що після Миколи нам із донечкою дісталася його однокімнатна квартирка. Якби не це — не знаю, як би викрутилися. За освітою я вчителька, тому спочатку намагалася давати репетиторство вдома, але вести заняття, коли поряд скаче й капризничаеться малеча, — справа майже неможлива.
Не могли ж я кинути дворічну Софійку одну на цілий день! Мама приїхала одного разу, побачила мою розпач — і забрала Софійку до себе. Майже два роки донька жила з бабусею та дідусем, а я працювала без вихідних. Викладала в школі, брала додаткові години, вела репетиторство.
На вихідних їздила до доньки. Кожне прощання розривало мені серце. Потім була черга в садочок — я боялася, що знову доведеться сидіти на лікарняних, але, на щастя, донечка росла здоровою і майже не хворіла. Згодом ми залишилися вдвох. Потім школа, потім інститут.
Я працювала на знос, щоб у неї були найкращі кросівки, спідничка, блузка. Майже ніколи не працювала на одній роботі — завжди дві, а то й три. Але коли Софійка закінчила навчання й влаштувалася на роботу, я вперше зітхнула вільно. І водночас злякалася — адже тепер я нікому не потрібна.
Мені більше не доводилося хапатися за будь-який заробіток. Організм уже починав здавати, а з друзів залишився лише кіт Барсик. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню матір цілий день — явно не входило в її плани. Я почувалася покинутою. Все змінилося з народженням моєї онучки Марійки.
За кілька місяців до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка — Валерія. Покупки, прибирання, збори в пологовий — усе лежало на мені. А потім, коли Софійка вийшла на роботу, я повністю взяла на себе догляд за малюком. Та не скаржилася — навпаки, я знову почувалася потрібною.
Цього року Марійка пішла до школи. Після занять я забирала її додому, годувала, робила уроки, гуляли в парку чи ходили на гуртки. Саме там, у парку, ми й познайомилися з Павлом. Він теж гуляв із онучкою. Ми розговорилися. Павло рано овдовів, як і я, і тепер допомагав доньці виховувати дитину.
Коли я пізнала Павла, ні на що не сподівалася. Жодного разу після смерті чоловіка я не була ні на побаченні, ні на вечері. Спочатку — мала дитина, потім — робота. Після народження онучки я з гордістю називала себе бабусею. А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Павло нагадав мені, що я все ще жінка.
Перше повідомлення від нього із пропозицією зустрітися наодинці стало для мене шоком. З ним почалося моє нове життя. Ми ходили в кіно, театр, їздили на фестивалі, виставки. Я знову відчула смак до життя.
Але, на жаль, моя донька сприйняла це вороже. Все почалося зі звичайного дзвінка у суботу вранці:
— Мам, ми зараз приїдемо з Марійкою, посидиш з нею на вихідних?
— Вибач, серденько, але в мене вже плани. Нас немає в місті. Наступного разу попередь — обов’язково посиджу.
Софійка невдоволено гупнула й відключилася. У понеділок ми з Павлом повернулися додому. Я була у гарному настрої, сповнена енергії. Навіть Марійка помітила, як у мене сяють очі. Все було мирно до п’ятниці, доки не задзвонив телефон:
— Нас запросили друзі, можна залишу Марійку?
— Ми ж домовлялися — попереджати заздалегідь. У мене вже все заплановано.
— Знову ти шастаєш із своїм Павлом?! Він тобі зовсім одурманив голову! — скрикнула вона.
— Софійко, ти що нес— Знову ти шастаєш із своїм Павлом?! Він тобі зовсім одурманив голову! — скрикнула вона.
— Софійко, ти що несеш? — намагалася я заспокоїти її.
— Ти зовсім забула про Марійку! Казала ж раніше, що тобі непотрібне щастя. А тепер що? Усе змінилося?
— Так, змінилося! Я знову жива. Хотіла б, щоб ти зрозуміла мене — як жінка жінку.
— А Марійка як буде тобою розуміти? Ти її проміняла на якогось діда?!
— Що за нісенітниці?! Я як і раніше проводжу з нею більшість часу. Просто давай забудемо цю розмову — і все буде добре.
— Це я маю просити вибачення? Та ти збожеволіла. Більше не залишу з тобою Марійку. Спочатку повернися до розуму — потім поговоримо, — кинула Софійка й положила слухавку.
Після цього я просто розплакалася. До болю, до тремтіння. Я так старанно працювала, жила заради них. А коли прийшла моя черга — мене просто викреслили. Отак просто. За те, що нарешті дозволила собі бути щасливою.
Сподіваюся, Софійка охолоне, передумає, подзвонить. Бо я не уявляю свого життя без неї й без Марійки.
