Коли я підійшла до столу, свекруха дала ляпаса: «Для сина готувала, а ти з дітьми їж де хочеш!»
Оксана застебнула куртку молодшій доньці й перевірила, чи міцно завязані шнурки у старшого сина. За вікном машини миготіли голі дерева, небо затягло сірими хмарами, і дорога вела все далі від Києва. Богдан сидів за кермом і насвистував якусь мелодію, постукуючи пальцями по керму в такт пісні з радіо.
Мамо, а в бабусі є гойдалка? запитав Дмитро, семирічний син, крутячись на задньому сидінні.
Не знаю, серденько, відповіла Оксана. Мабуть, є. У бабусі великий двір.
А можна буде погуляти? спитала Соломія, молодша. Дівчинці було чотири, і дорога її втомила.
Звісно, заспокоїла мати. Тільки спочатку привітаємося з бабусею та повечеряємо.
Богдан глянув на дружину через дзеркало заднього виду.
Оксанко, не треба так хвилюватися, сказав він. Мама змінилася. Казала, що сумує за онуками. Буде рада вас бачити.
Оксана кивнула, але не відповіла. Слова чоловіка звучали впевнено, але всередині вона стискалася від тривоги. Ганна Іванівна ніколи не була ласкавою жінкою. Свекруха трималася холодно, робила гострі зауваження, і кожен візит до неї ставав для Оксани випробуванням.
Останній раз вони були у Ганни Іванівни два роки тому. Тоді свекруха весь вечір дорікала, як Оксана одягає дітей, як готує, як поводиться. Богдан мовчав, а вона стискала зуби й терпіла. Відтоді зустрічалися рідко, переважно у кафе чи парках. Але тепер чоловік наполіг на поїздці.
Мама сама, сумує, говорив він. Діти підросли, треба частіше бувати. Та й хата у неї гарна, просторна. Відпочинемо на природі.
Оксана не заперечувала. Може, Ганна Іванівна справді стала іншою. Може, з віком помякшала.
Машина звернула з траси на ґрунтовку, проїхала повз кілька городніх ділянок і зупинилася біля високого паркану. За ним виднівся двоповерховий будинок з великими вікнами та дахом, вкритим темною бляхою. У дворі стояли оголені яблуні й стара альтанка.
Богдан заглушив двигун, вийшов і відчинив хвіртку. Оксана допомогла дітям вийти, взяла Соломію за руку й повела до хати. Дмитро біг попереду, тягнучи за собою рюкзак із іграшками.
Двері відчинилися, і на порозі зявилася Ганна Іванівна. Висока, худа жінка з сивим волоссям і різкими рисами обличчя. Губи посміхалися, але очі лишалися холодними.
Приїхали, значить, сказала свекруха замість вітання. Сподіваюся, ненадовго? У мене чисто, не брудніть.
Оксана завмерла, не знаючи, що відповісти. Богдан обійняв матір за плечі.
Мамо, ми на вихідні, пояснив він. Хотіли з тобою побути, онуки скучили.
Ганна Іванівна окинула дітей поглядом.
Скучили, кажеш? протягнула вона. Ну заходьте, коли вже приїхали. Тільки взуття знімайте біля порога. І руки помийте.
Оксана допомогла дітям роздягтися, поставила черевики акуратно біля дверей. Дмитро й Соломія тісно притулилися до матері, соромлячись.
У хаті пахло їжею мясом, цибулею, чемось ситним. Оксана відчула, як зголодніла. Снідали вони давно, у дорозі лише перекушували печивом.
Ганна Іванівна пішла на кухню, не озираючись. Богдан узяв валізи й поніс нагору. Оксана залишилася з дітьми в сінях, не знаючи, що робити.
Мамо, хочу пити, прошепотіла Соломія.
Зараз, серденько, пообіцяла Оксана.
Вона зайшла на кухню. Все було чисто, акуратно, майже без зайвих речей. Ганна Іванівна стояла біля плити й помішувала щось у каструлі.
Ганно Іванівно, можна дітям води? запитала Оксана.
Склянки в шафі, кивнула свекруха, не обертаючись. Тільки акуратно.
Оксана налила води й віднесла дітям. Потім повернулася на кухню.
Можу чимось допомогти? запропонувала вона.
Ганна Іванівна оглянула її з ніг до голови.
Можеш овочі порізати, дозволила. Тільки дрібно. Я не люблю грубі шматки.
Оксана взяла ніж і дошку. Свекруха поставила перед нею миску з огірками та помідорами. Вона почала нарізати старанно, намагаючись догодити.
Ганна Іванівна час від часу поглядала й морщилася.
Ти завжди так ріжеш? запитала. Нерівно.
Вибачте, пробурмотіла Оксана. Постараюся краще.
Дивись, буркнула свекруха.
Богдан зійшов униз, зазирнув на кухню.
Мамо, пахне смачно! похвалив він. Що готуєш?
Тушковану яловичину, відповіла Ганна Іванівна, і обличчя її помякшало. Твоє улюблене. Памятаєш, як у дитинстві просив?
Ще б пак! зрадів Богдан. Ніх
