**Щоденник Олександра**
Коли я підійшов до столу, свекруха дала ляпаса: «Для сина готувала, а ти з дітьми їж де хочеш!»
Марія застебнула куртку молодшій доньці й перевірила, чи міцно завязані шнурки у старшого сина. За вікном машини миготіли голі дерева, небо затягло сірими хмарами, і дорога вела все далі від Києва. Богдан сидів за кермом і насвистував якусь мелодію, постукуючи пальцями по керму в такт музиці з радіо.
Тату, а в бабусі є гойдалка? запитав Дмитро, семирічний син, крутячись на задньому сидінні.
Не знаю, сину, відповів я. Напевно, є. У бабусі великий двір.
А можна буде погуляти? подала голос Оленка, молодша. Дівчинці було чотири роки, і дорога її втомила.
Звісно, можна, заспокоїв я. Тільки спочатку привітаємося з бабусею і пообідаємо.
Богдан кинув на дружину погляд у дзеркало заднього виду.
Маріє, не хвилюйся так, сказав я. Мама змінилася. Казала, що скучила за онуками. Буде рада вас бачити.
Марія кивнула, але нічого не відповіла. Мої слова звучали впевнено, але всередині все стискалося від тривоги. Ганна Іванівна ніколи не була теплою, мякою жінкою. Свекруха трималася відчужено, робила дошкульні зауваження, і кожна зустріч із нею перетворювалася для Марії на випробування.
Останній раз, коли вся сімя приїжджала до Ганни Іванівни, був два роки тому. Тоді свекруха весь вечір критикувала, як Марія одягає дітей, як готує, як поводиться. Я відмовчувався, а дружина стискала зуби й терпіла. Відтоді зустрічалися рідко, здебільшого в кафе чи парках. Але цього разу я наполіг на поїздці.
Мама сама живе, сумує, казав я. Діти підросли, треба частіше бувати. Та й будинок у неї гарний. Відпочинемо на природі.
Марія не заперечувала. Може, Ганна Іванівна справді змінилася. Може, з віком стала мякшою.
Машина звернула з траси на ґрунтову дорогу, проїхала повз кілька ділянок і зупинилася біля високого паркану. За ним виднівся двоповерховий будинок із великими вікнами. У дворі росли яблуні, які вже втратили листя, і стояла стара альтанка.
Я заглушив мотор, вийшов і відчинив хвіртку. Марія допомогла дітям вибратися, взяла Оленку за руку і повела до будинку. Дмитро біг попереду, тягнучи за собою рюкзак з іграшками.
Двері відчинилися, і на порозі зявилася Ганна Іванівна. Свекруха була високою жінкою з коротким сивим волоссям. На губах грала посмішка, але очі залишалися холодними.
Приїхали, значить, сказала вона замість вітання. Сподіваюся, ви не надовго? У мене тут чисто, не брудніть.
Марія завмерла на порозі. Я обійняв матір за плечі.
Мам, ми на вихідні, сказав я. Хотіли з тобою побути, онуки скучили.
Ганна Іванівна подивилася на дітей.
Скучили, кажеш? протягнула вона. Ну заходьте. Тільки взуття знімайте. І руки мийте.
Марія допомогла дітям роздягнутися. Дмитро й Оленка тулилися до неї, соромлячись.
У будинку пахло їжею чимось ситним, з цибулею та мясом. Ганна Іванівна пройшла на кухню. Я взяв валізи й поніс нагору.
Мамо, я хочу пити, прошепотіла Оленка.
Зараз, донечко, пообіцяла Марія.
Вона пройшла на кухню. Там усе було чисто, акуратно. Ганна Іванівна стояла біля плити.
Ганно Іванівно, можна дітям води? запитала Марія.
Склянки в шафі, кивнула свекруха. Тільки акуратно.
Марія напоїла дітей, потім повернулася на кухню.
Може, чимось допомогти? запропонувала вона.
Ганна Іванівна оглянула її.
Овочі наріжеш, дозволила. Тільки дрібно.
Марія почала різати. Свекруха час від часу критикувала:
Нерівно виходить.
Вибачте, пробурмотіла Марія.
Я спустився вниз.
Мам, пахне смачно! похвалив я.
Твоє улюблене тушковане, відповіла вона, і обличчя її помякшало.
Іди відпочинь, сину, додала.
Я пішов у вітальню.
На столі вже стояли тарілки. Ганна Іванівна виклала їжу, покликала всіх.
Марія налила дітям компоту, поклала їжі. Потім хотіла взяти собі.
Раптом Ганна Іванівна встала, обличчя спотворилося.
Ти що робиш?! крикнула вона.
Я хотіла поїсти, розгублено сказала Марія.
Це я для сина готувала! вигукнула свекруха. Не для тебе!
І ляпас.
Тарілка розбилася. Діти застигли. Я сидів, не рухаючись.
Іване, ми їдемо, сказала Марія.
На чому? запитав я. Автобуси не ходять.
Тоді відвези нас завтра.
Я мовчав.
Уранці ми виїхали. Марія більше не розмовляла зі мною.
Додому повернулися в мовчанці.
Тепер я розумію: любов
