9 вересня.
Сьогодні я розумію, що сльози — це не для всіх.
— Та годі тобі вити, як на поминках! — Наталка різко відвернулась від плити, хльостнувши ложкою. — Що за вистави влаштовуєш?
Олег сидів за кухонним столом, сховавши обличчя в долонях. Плечі тремтіли, а між пальцями блищали сльозні смужки.
— Наталко, та як же ти не розумієш… Це ж мати була, — прохрипів він.
— Мати, мати! — передражнила вона, гримнувши каструлею об стіл. — Вісімдесят шість років прожила, чого ще треба? Дехто й до шістдесяти не дотягує.
Він підвів на неї заплакані очі.
— Як можна так говорити? Вона ж тебе любила, як рідну.
— Любила, любила, — проворчала Наталка. — Особливо коли вчила, як борщ варити чи дітей годувати. Тридцять років її поради слухала.
Вона сіла навпроти, накладаючи собі юшку. Смакувало їй чудово, хоча з похорону свекрухи минуло лише кілька годин.
— Годі вже нудити, — сказала вона, відкушуючи хліб. — Мертвих не повернеш. Краще подумай, що з її квартирою робитимемо. Треба продавати, поки ціни не впали.
Олег рвонувся з місця так, що стілець гупнув об підлогу.
— Ти з глузду з’їхала! Квартира тебе хвилює, коли мати ще землею не охолола!
— А коли ж думати? — спокійно продовжувала їсти Наталка. — Через рік? Через п’ять? Квартира пустує, комуналка набігає. Треба розумно підходити, Олежу.
Він схопився за голову. Останні місяці нагадували кошмар. Мати вмирала повільно, болюче. Він щодня їздив до лікарні, сидів біля ліжка, тримав за руку. А Наталка не приїхала жодного разу — знаходила причини.
— Голова болить.
— Застудилась, щоб не заразити.
— На роботі аврал.
А тепер, коли все скінчилось, її турбували лише гроші.
— Піду в кімнату, — промовив Олег.
— Куди це? — здивувалась вона. — Їж, поки не охололо.
— Не можу.
— Дарма. Тіло сили витрачає, треба підкріпитись.
Вийшов на балкон. Жовтневий вітер одразу обпалив обличчя. Схилився на перила, дивився вниз, на дітей, що грали у дворі. Життя йшло своєю чергою, а в ньому все розпадалось на шматки.
Мати пішла — і з нею остання нитка до дитинства, до дому, до часу, коли він був комусь справді потрібен. Наталка ніколи не розуміла цього. Для неї свекруха була лише обузою.
Двері скрипнули.
— Олежу, заходь, змерзнеш, — вона винесла чашку чаю. — Випий гарячого.
Він узяв її тремтячими руками.
— Скажи чесно, Наталко: ти хоч трохи її любила?
Вона знизала плечима.
— Любила, не любила… Яка різниця? Жили ж якось усі ці роки.
— Якось, — повторив він.
В її очах на мить блиснуло щось, наче тривога.
— То що тобі не подобається? У нашому житті?
— Не знаю, — чесно відповів він. — Зараз не знаю нічого.
Мовчки стояли на балконі. Вона куталася в халат, а він пив чай, який палав у горлі.
— А пам’ятаєш, як вона вчила тебе вареники ліпити? — раптом спитав він.
— Пам’ятаю. Набридала з порадами. То тісто рідке, то сир не той.
— А як тішилась, коли Андрійко вперше «бабуся» сказав?
— І що? Усі бабусі радіють.
Він поставив порожню чашку.
— А пам’ятаєш, як вона минулого року в лікарні з пневмонією лежала? І ти їй щодня передачки носила?
Наталка замовкла. Бо не носила. Носив він, а вона дзвонила подругам й скаржилась, що чоловік сім’ю забув.
— Ходімо в хату, — сказала вона. — Холодно.
Ввечері прийшов син Андрій з дружиною Мар’яною. Обоє виглядали збентежено.
— Тату, як ти? — Андрій обняв його.
— Та якось.
— Шкода бабусю. Вона була гарною.
— Була, — Олегу знову підступило до горла.
Мар’яна незграбно переступала з ноги на ногу.
— Олегу Васильовичу, співчуття… Бабуся була дивовижна жінка.
— Дякую, доню.
Наталка вийшла з кухні з тацянкою.
— Сідайте, чай питимемо. Торт купила, з маком.
— Мам, може, не варто сьогодні? — обережно сказав Андрій.
— А коли варто? — здивувалась вона. — Життя ж не зупиняється.
Розрізала торт швидко, немов готувалась до звичайної вечері.
— Знаєте що, — звернулась до невістки, — може, візьмете бабусину квартиру? Ви ж знімаєте. А так своє буде.
Андрій і Мар’яна переглянулись.
— Мам, ще зарано, — промовив син.
— Чому? Квартира гарна, у центрі.
Олег вдарив кулаком по столі.
— Наталко, годі! Сьогодні маму поховали, а ти вже майном торгуєш!
— Не кричи при дітях, — спокійно відповіла вона. — Я практичні речі обговорюю.
— Практичні! — скрикнув він. — У тебе в голові лише практичні речі!
Вона стиснула губи.
— А що, по-твоєму, робити? Ридати? Який у цьому сенс?
— Сенс?! — у ньому все закипіло. — ЛюВін вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері, і зрозумів, що іноді навіть тридцять років разом — це ще не означає, що дві душі навчились чути одна одну.
