Коли я привезла хвору маму до себе, чоловік вимагав: «Здай її квартиру і нехай виїжджає».
Ми з Дмитром познайомилися одразу після школи. Мені здавалося, що доля сама веде мене в його обійми. Це було перше кохання — яскраве, безмежне, майже казкове. Ми не вагалися довго й одружилися, влаштувавши гучне весілля в заміському маєтку. Три дні гучного свята, музика до світанку, сотні гостей. Мама сяяла від щастя — нарешті її єдина донька знайшла свою половинку.
На весілля вона подарувала мені квартиру. Спадщина від її бабусі. Так, там був потрібен капітальний ремонт, але вона була в новому будинку, у гарному районі. А головне — це був наш із Дмитром куточок. Наше початок.
Але мама на цьому не зупинилася. Вона віддала нам усі свої заощадження, щоб ми зробили якісний ремонт, купили меблі, облаштували кожен куток. Її внесок у наше майбутнє був величезним. Я почувалася найщасливішою жінкою. Здавалося, ми стоїмо на міцному фундаменті — любові й доброті.
Але все розвалилося несподівано.
На нашому весіллі батько познайомився з молодою жінкою. І закохався, як хлопчина. За кілька тижнів він пішов із сім’ї, кинувши маму. Потім оформив документи, зняв її з реєстрації, продав квартиру, яку вони будували разом десятиліттями. Мама залишилася ні з чим. Без даху над головою, без опори.
Вона трималася. Посміхалася, була поруч, навіть коли сама ледве стояла на ногах від болю. А потім сталося жахливе — інсульт. Її паралізувало наполовину. Вона ледве говорила, ледве рухалася. І вона була одна. Абсолютно.
Я відразу зрозуміла — іншого виходу немає. Забираю маму до себе. В нашій з Дмитром квартирі — дві кімнати, 70 квадратів, цілком достатньо. Мама завжди була тихою, скромною, вона нікому не заважатиме.
Я привезла її додому з лікарні. Постялила чисту постіль, поставила тумбочку біля ліжка, заварила чай. Хотілося, щоб вона відчула: тепер усе буде інакше. Тепло. Надійно. З любов’ю.
Але сталося те, чого я не очікувала навіть у найстрашнішому сні.
Дмитро, побачивши, що мама тепер з нами, холодно й різко сказав:
— Послухай, Марічко. Твоя мама не може тут жити. Шукай їй житло. Здай її колишню квартиру — нехай за ті гроші знімає щось собі.
Я оніміла.
— Що ти сказав?..
— Я на таке не підписувався. Мені не потрібна людина, за якою треба доглядати. Це твоя мати — твої проблеми.
Він забув, чиїми руками створена ця квартира. Забув, що вона вклала в нас усе, що мало. Забув, що перед нею в нього хоч крапля подяки має бути.
Я не кричала. Не влаштовувала сцен. Просто зібрала йому речі й виставила за двері. Без істерик. Без сліз. Спокійно. Як хірург, що відрізає хвору тканину. Це був кінець. І це не зробило мене нещасною — навпаки, стало початком чогось чесного й чистого.
Тому що чоловік, який відмовляється від твого болю при перших труднощах — не твій. А якщо він так легко викреслює людину, яка рятувала вас, як могла — це вже не чоловік, а просто помилка.
Тепер ми з мамою удвох. Так, тяжко. Дуже. Вона не ходить, майже не говорить. Я доглядаю за нею, годую, мию, витираю сльози. Вона вже не буде такою, як раніше — голосною, веселою, із пирогами і теплими обіймами. Але вона моя мама. І я несу за неї відповідальність. Я зобов’язана бути поруч — не лише в радості, а й у хворобі.
І знаєте, я вдячна долі. За те, що не завагітніла. За те, що Дмитро показав своє справжнє обличчя зараз, а не коли в нас була б дитина.
Батько зник. Чоловік пішов. Залишилися лише я й мама. І тиша, в якій я вчуся дихати знову. Мені важко. Але мені не соромно. Бо я — дочка, яка не зрадила.
