Коли я привезла хвору маму додому, чоловік вимовив: «Продай її квартиру і змусь її піти».
Ми зі Святославом познайомились одразу після школи. Здавалось, доля просто штовхала мене в його обійми. Це було перше кохання сліпуче, безрозсудне, майже казкове. Не довго думаючи, ми одружилися, влаштувавши галасливе весілля у заміському маєтку. Три дні гуляння, музики до світанку, сотні гостей. Мама сяяла від щастя нарешті її єдина донька знайшла свою пару.
Як весільний подарунок вона віддала мені свою квартиру. Спадщина від бабусі. Так, вона потребувала ремонту, але була в новій будівлі, у гарному районі. І найголовніше це був наш куток, мій і Святослава. Наш початок.
Але мама на цьому не зупинилась. Віддала всі свої заощадження, щоб ми зробили ремонт, купили меблі, облаштували кожен куточок. Її внесок у наше майбутнє був величезним. Я почувалася найщасливішою жінкою. Здавалося, ми стоїмо на міцному фундаменті кохання та доброти.
Але все розсипалось в одну мить.
На нашому весіллі батько познайомився з молодою жінкою. І закохався, як підліток. За кілька тижнів він пішов із сімї, залишивши маму саму. Потім оформив папери, виписав її, продав квартиру, де вони прожили десятки років. Мама залишилася з нічим. Без даху, без підтримки.
Вона трималась. Посміхалась, була поруч, навіть коли ледве стояла на ногах від болю. А потім сталося жахливе інсульт. Вона була наполовину паралізована. Ледачий рух, ледачі слова. І повна самотність.
Я відразу зрозуміла вибору нема. Забираю маму до себе. У нас двокімнатна квартира, 70 метрів, місця достатньо. Мама завжди була тихою, скромною, нікому не заважала.
Я привезла її додому з лікарні. Застелила чисту постіль, поставила біля ліжка столик, зварила чаю. Хотіла, щоб вона відчула тепер усе буде інакше. Тепло. Безпечно. З любовю.
Але сталося те, на що я не очікувала навіть у найгіршому кошмарі.
Святослав, побачивши маму вдома, холодно й різко сказав:
Послухай, Соломіє. Твоя мама не може тут залишатись. Знайди їй інше житло. Здай її квартиру в оренду з тих грошей нехай щось орендує.
Я оніміла.
Що ти сказав?..
Я не підписувався на таке. Мені не потрібен хтось, за ким доглядати. Це твоя мати твоя проблема.
Він забув, чиїми руками будувалась ця квартира. Забув, що вона віддала нам усе, що мала. І тоді, у важкій тиші, що повільно накривала нас, я зрозуміла: справжнє кохання не в словах, а в тій тиші, яку ділиш із тим, хто лишається поруч.
