Якось, здається, минуло вже багато років від того вечора, коли я зійшла з маршрутки й побачила свою матір Стефанію Іванівну сидячи просто на землі під ринком нашого Старого Львова, простягнувши долоню до перехожих. Я й мій чоловік Василь не могли повірити власним очам. Цього не знав ані я, ані хто з нашого роду чи сусідів.
Тоді мені було вже сорок три, а мама мала шістдесят сім. Ми обидві жили в місті, хоч і на різних окраїнах. Як і більшість літніх жінок у нас, мамі була необхідна постійна увага, але вона категорично не хотіла переїжджати до мене. Причина її шанована зграя: чотири кішки й три песики, які були їй наче діти. Вона підгодовувала ще й усіх дворових хвостатих, що забігали під підїзд. Всі гривні, які я їй лишала зазвичай давала їй на ліки чи продукти усе йшло чи на корм, чи на уколи та таблетки для тварин.
Я завжди сама носила їй продукти, слідкувала, щоб усім було вдосталь, бо чудово знала: мати не витратить жодної копійки на власне здоровя чи харчі, якщо голодні її улюбленці.
Тієї ж памятної неділі ми з Василем гостювали у давньої подруги, звідти вирішили добиратись додому громадським транспортом і залишили авто в знайомої. Та що я відчула, коли відчинилися двері автобуса, а навпроти, на тротуарі, я бачу схилену маму з пластиковим стаканчиком? Чоловік теж застиг, спантеличений адже знає, скільки грошей з нашого спільного бюджету я виділяю для матері.
Він лише перепитав: «На що йдуть ті гроші?» Пізніше зясувалося Стефанія Іванівна жебракує не для себе: збирає на котячий і собачий корм, на щеплення та ліки для усього свого хвостатого притулку.
Сумно й гірко все це згадувати. Але, уявіть, що ви побачили б свою маму у такому становищі як би ви себе почували? Що б сказали рідні, сусіди, старі знайомі з двору? Всі б подумали, що я погана, байдужа донька, що забула про матір і пустила її під укіс. Відтоді я щоразу обходила усі знайомі вулички, шукаючи, чи не зявилася Стефанія Іванівна серед прохачів. Згодом мама почала ховатися від моїх гучних слів і сліз, але, здається, ніколи так і не відмовилася від своєї справи лише стала заповзятливішою у своєму прагненні допомагати беззахисним. Кажуть: «На доброму серці й кіт не шкодує», а мені й досі боляче, що не спромоглася вберегти її від такої долі.
