Коли я була ще дитиною, у мене було одне велике й яскраве бажання, яке переповнювало всі мої думки. Я мріяла стати мамою. Коли нарешті завагітніла, рахувала дні й години до того моменту, коли зможу обійняти свою дитину. Почалися перейми, і мене відвезли у пологовий в Києві. На світ зявився хлопчик. Радості моїй не було меж.
Ввечері акушерка принесла мені сина. Малесенький, з крихітним носиком і сірими очима. Ми залишилися удвох. Я подивилася на нього. Спробувала сповити вперше це тривало хвилин десять, не менше. Я вперше тримала немовля на руках і неймовірно боялася щось зробити не так.
Дбайливо бралася за краї пелюшки, побачила його ніжки. З якоїсь причини мені він уявлявся зовсім іншим. Сонний, такий милий. Я погладила його ніжки, ручки, животик. Закрила очі, пригорнула до грудей, вдихнула його запах. Оцей неймовірний аромат запах мого сина. Але раптом мене охопило якесь дивне почуття, мовби хтось зірвав з душі ковдру, і я залишилася одна зі своїми думками. В голові замакітрилися сумніви. Він пахнув не так, як мені снилося. Було відчуття, що я тримаю чужу дитину.
Мені дуже захотілося встати й піти звідти, просто залишити його, більше ніколи не заходити до цієї палати. Але як можна залишити маленьке, таке беззахисне створіння, що залежить від мене? Я два роки чекала цієї миті, коли зможу взяти малюка на руки.
Палата тоді видалась мені холодною, непривітною. Мене навіть сльози брали. Я покликала медсестру, намагалася ще раз сповити сина, але знову нічого не виходило. Треба було годувати, а я навіть не знала, з чого почати. Він не брав груди. Подивився на мене своїми ще не зовсім сфокусованими очима здалося, що намагається мене впізнати. Коли я легко притиснула його до себе, крихітна ручка ковзнула мені на плече. Відчула її тепло й мякість. І ось усі мої страхи як рукою зняло. Сину заснув у моїх обіймах, зовсім спокійний.
Я зрозуміла моя мрія збулася: я стала мамою.
